Який цей світ

Влад Марія Миколаївна

Васюта не молола той ячмінь, завернула зерно назад. Ішла не селом, а лісом, Дмитровими стежками, щось рахувала, щось комусь розказувала, то всміхалася, то скаржилася, пробувала себе всупокоїти, тричі зачинала молитися, але думки перескакували на інше, так і не доказала ні разу „Отче наш". Мацала щось попід яличками, шукала очима щось конче потрібне, водила долонями по округлілому животі та примовляла:

– Дмитрику, Дмитруню, де ти, ти тут, ти є тут чи тебе нема?..

Збаламучена ішла і верталася шукала щось чи когось під

корчами.

Наверх до хати прийшла обдряпана в глогах, бліда і розпатлана, на себе не схожа. Бесаги десь лишила в потоці, запаску також загубила. Нені в хаті не було.

Кинулася до ватри - є гаряча водиця, добре... Підклала двоє полін, вийняла з пазухи якийсь зелений дряпак, поклала в риночку і закаменіла на лаві.

Коли в ринці закипіло вона долила холодної води з коновки і жадібно випила усе рідке, все виссала до краплі, аж прицмокнула.

Коли Лизарчучка зайшла до хати, Васюта корчилася під лавою, тяжко і рідко дихала.

Стара мало не вмліла зо страху, припала до доньки на долівку, цілувала холодне лице, обливала слізьми, ледве підвела Васюту і поклала на лаві:

– Дитино моя, що з тобою зробили?
– заголосила несамовито.

Васюта дивилася на образ мами і Матері Божої, але вже нічого не виділа і не чула. Перед останнім подихом ледь чутно промовила:

– Боже, Боже, який цей світ зрадливий...

Її ховали за місяць до Дмитрового весілля. Він перезимував з Варварою, а навесні пішов у полонину і не вернувся.

Велети

Князівна бігала розплетена левадами, греблею, вибігала в безмежний степ і на повний голос виспівувала усіх пісень, яких навчилася від бабусі. Любила вона і дідові розповіді про дивовижні часи - коли ще звірі говорили, а дерева були в рівень з людьми і все жило в повному порозумінні.

Вона зналася на травах - від чого звіробій і матриґан, що може оделен і девісил, відшукувала понад ставами і між ковил-травами бабусине приворотне зілля. У свої неповні тринадцять років Князівна радше була чарівницею, аніж наступницею світлого престолу краю.

Вона любила ці літні виїзди з батьком у степ, де все до неї відверто говорило - кожне стебло, кожен камінець

То там, то тут золотом ткалося між високими травами її довге волосся, вона то присідала, то вставала на повен зріст, розмовляючи з квітами, з хмарами, з сонцем і всеобіймаючим небом, із самим Творцем, як може спілкуватися тільки чисте дитяче єство.

Тато-Князь хотів, аби його єдина донька поважніла, нагадував, що вона має убиратися, як належить Князівні, навіть на відпочинку серед степів. Але її не вабили ні золоті шати, ні соболі, ні червоні сап'янці, навіть рідко пришпилювала над чоло діадему, всипану камінням. Її коси і так віддавали щирим золотом, її очі блищали незгірше смарагдів, її уста горіли рубінами.

Тай весь той княжий стрій заважав

бігати, стрибати, качатися, бавитися - а вона ще була дитина.

Князь дивився крізь пальці, бо дуже любив її і дозволяв робити все, що вона хотіла.

Одного дня Князівна десь забарилася і прийшла перед ясні татові очі аж під вечір.

– Що ти принесла?

– Я оце найшла у полі. Воно наш хліб трубить. То черваки такі чи комахи... Я принесла тобі показати.

– Які ще черваки?

– Так, тату, вони... через них неврожай, подивись - о!

– Дочко! Таже ти згребла коня разом із сохою, поводирем і погоничем. Що ти наробила?

– Та де! То черви, вони лазили там, я мало не розтолочила.

– Дочко, послухай мене. Це - люди. Колись вони була такі, як ми, Велети, але все маліли і маліли, поки не змаціцькалися до отаких. То вони собі нивку орали, а ти їх - у жменю, ото бідні перестрашилися.

Доня стояла в білій конопляній до землі сорочці з розпростертою рукою і здивовано переводила погляд то на долоню, то на тата.

– Князю, це люди так змаліли?
– не йняла віри.

– Сама видиш. І ще більше змаліють. Як не дійдуть одного Бога, одної правди, як не збудуться заздрощів і роздорів.

– І що буде?..

– Як не спам'ятаються, то дійде до такого, що дванадцятеро в печі будуть молотити і на черінь, як на небеса, дивитися. Іди - віднеси туда, де взяла. Та обережно, вони хоч змалілі, але люди...

Князівна пішла, як велів тато. І в своїй задумі вже виглядала не дівчам, а спадкоємницею престолу.

Зодягнена в сонце

Початок

Моїй онучці Любавоньці

Ти дивишся, Серденько моє, на осінні листочки і не можеш відвести погляду від їх краси. Так, дорога моя Любавонько, це неймовірно гарно. Все в позолоті, в духмяності, кожна жилка, кожен капілярик опалого листка геніально продумані. Це висока досконалість так милує твій зір, велике диво світобудови на твоїй маленькій долоньці.

Усе, що існує у Вселенній, є твором Божої доброти, образом Його краси і слави.

Тепер ти розумієш, Серденько моє, чому такий незбагненно гарний менший за твою долоньку жовтий листок?..

Відвічний Бог у своїй безконечній мудрості створив світ видимий і невидимий.

Мудрі книги ділять Божі створіння на розумні й нерозумні, з душею та без душі, єства духовні і складені з духу та матерії: Наприклад, ангели - безтілесні, чисті духом, наділені глибоким розумом і великою силою волі. Вони були покликані Богом до надприродного життя Божої благодаті. Вони знали від свого Творця про Воплочення Божого Сина з Діви Марії. Отже, Серденько моє, Господь цілком довіряв їм, ділився з крилатими підданцями найпотаємнішим. А вони?..