Янголи і демони
Шрифт:
Я вас не чую,думала Вітторія.
Коли по неї прийшов молодий священик, вона вже змокла до нитки. Цього священика вона не знала, у сиротинці він був новеньким. Вітторія чекала, що зараз він її схопить і потягне до будинку. Але нічого такого не сталося. Натомість, на її подив, він ліг поруч із нею, геть намочивши рясу в калюжі.
— Мені сказали, ти весь час про щось запитуєш, — мовив молодик.
— А що в цьому поганого? — насупилась Вітторія.
— Бачу, мені сказали правду, — розсміявся
— Що ви тут робите на дощі?
— Те, що й ти… Роздумую, чому з неба падають краплі дощу.
— Я зовсім не роздумую, чому вони падають! Я це вже знаю!
— Та невже? — здивувався священик.
— Сестра Франциска каже, що краплі дощу. — це сльози ангелів, які падають на землю, щоб змити наші гріхи.
— Он як! — втішився священик. — Ну тоді все зрозуміло.
— А от і ні! — заперечила дівчинка. — Краплі дощу падають, бо всепадає! Всепадає! Не тільки дощ!
Спантеличений, священик почухав потилицю.
— А знаєш, юна леді, ти маєш рацію. Справді, усе падає. Мабуть, це через тяжіння.
— Через що?
Він подивився да неї здивовано.
— Ти що ніколи не чула про тяжіння?
— Ні.
— Дуже шкода. — Священик скрушно похитав головою. — Тяжіння пояснює багато загадок.
Вітторія аж сіла.
— Що таке тяжіння? — запитала рішуче. — Розкажіть мені!
Священик підморгнув їй.
— Може, я краще розповім тобі це за вечерею?
Молодого священика звали Леонардо Ветра. Колись він вивчав в університеті фізику і був одним із найкращих студентів, однак за якийсь час почув інше покликання і вступив до семінарії.
У пронизаному самотністю світі монахинь і суворих правил Лео-пардо й Вітторія стали нерозлучними друзями. Вітторія часто смішила Леонардо, й він узяв її під своє крило. Він навчав її, що такі прекрасні речі, як веселка й річки, мають багато пояснень. Розповідав про світло, планети, зірки й інші природні явища — тлумачив, як їх бачить релігія і як їх бачить наука. Завдяки вродженому інтелектові й допитливості Вітторія виявилась надзвичайно здібною ученицею. Леонардо опікувався нею, як рідною донькою.
Вітторія була неймовірно щаслива. Вона ніколи не знала тепла оатьківської любові. Зазвичай дорослі відповідали на її запитаним роздратовано або й просто відмахувались. Леонардо ж міг цілими годинами показувати їй мудрі книжки. Він навіть ціка-иився, що вона самадумає з того чи іншого приводу. Вітторія молила Бога, щоб Леонардо залишився з нею назавжди. Але одного дня її найгірші побоювання справдилися: отець Леонардо повідомив, що залишає сиротинець.
— Я переїжджаю до Швейцарії, — сказав їй Леонардо. — Мені дали грант, щоб вивчати фізику в Женевському університеті.
— Фізику? — вигукнула Вітторія. — А я думала, ви любите Нога!
—
Вітторія була пригнічена. Але отець Леонардо мав іще одну новину: він переговорив із начальством, і йому дозволили удочерити її.
— Хочеш, щоб я тебе удочерив? — запитав Леонардо.
— А що це означає? — поцікавилась Вітторія.
Отець Леонардо пояснив.
Вітторія кинулась йому на шию і хвилин зо п’ять плакала від щастя.
— Хочу! Дуже хочу!
Леонардо сказав, що мусить на якийсь час її залишити, щоб і влаштуватися в Швейцарії, але обіцяв, що забере через шість місяців. Ці шість місяців були найдовшими в її житті, однак Леонардо дотримав слова. За п’ять днів до того, як їй вировни-лося дев’ять років, Вітторія переїхала до Женеви. Удень вона ходила до Женевської міжнародної школи, а вечорами вчилася. від батька.
Три роки по тому Леонардо Ветру запросили працювати до ЦЕРНу. Вітторія і Леонардо перенеслися до країни чудес, про яку юна Вітторія не могла навіть і мріяти.
Вітторія Ветра крокувала тунелем, неначе в заціпенінні. Дивлячись на своє нечітке відображення в блискучій трубі прискорювача, вона гостро відчувала відсутність батька. Зазвичай Вітторія перебувала в стані глибокого спокою, у гармонії з навколишнім світом. А тепер усе якось раптом утратило сенс. Останні три години були як страшний сон.
Коли зателефонував Колер, на Балеарських островах була десята ранку. Вашого батька вбили. Негайно повертайтеся додому.Хоч на палубі катера було неймовірно спекотно, від цих слів її пройняло холодом аж до самих кісток. Від бездушного тону, яким Колер вимовив ці слова, було так само боляче, як і від їхнього змісту.
І от вона повернулась додому. Але до якого дому?ЦЕРН, який від дванадцяти років був її світом, раптом видався чужим. Батька, що перетворив це місце на країну чудес, не стало.
Дихай глибоко,наказала вона собі, але це не допомагало впорядкувати думки. Питання кружляли в голові швидше й швидше. Хто вбив батька? Чому? Хто цей «експерт» з Америки? Чому Колер так прагне побачити лабораторію?
Колер сказав, якісь факти свідчать, що вбивство батька пов’язане з їхнім останнім проектом. Що за факти? Ніхто не знав, над чим вони працюють! Але навіть якби хтось і довідався, то для чого вбивати батька?
Наближаючись до їхньої лабораторії, Вітторія усвідомила, що от-от оприлюднить найбільше батькове досягнення без нього самого. Вона ж бо уявляла цю мить зовсім інакше. Думала, що батько скличе до лабораторії найвидатніших науковців ЦЕРНу