Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
Шрифт:
Наша діяльність у Святій Долині мала успіх, і я був цілком задоволений нею. Я вже збирався вирушати далі, та мене спіткала невдача: я сильно застудився, і в мене розгулявся давній ревматизм. Звичайно, ревматизм оселився у най-вразливішому місці: тому, що найбільше постраждало від абатових обіймів, коли він засвідчував мені свою вдячність.
Коли я нарешті підвівся з ліжка, від мене лишилася сама тінь. Однак усі ставилися до мене з такою добротою і турботою, так прагнули підбадьорити мене, що кращих ліків для одужання й не треба
Сенді дуже втомилася, доглядаючи мене, і я надумав вирушити в дорогу сам, а її залишити на відпочинок у черниць Мені прийшло в голову побродити пішки по країні тиждень-два, перевдягнувшись вільним селянином. Це дало б мені можливість сідати за один стіл і ночувати під одним дахом з найнижчою і найбіднішою верствою вільних громадян. Я не мав іншого способу познайомитися з їхнім буденним життям та з тим, як впливають на них закони. Якби я ходив поміж них у дворянському вбранні, то вони почували б себе стримано й зв’язано, приховуючи від мене свої справжні радощі й турботи, і мої спостереження були б вельми поверховими.
Одного ранку, вийшовши на тривалу прогулянку, щоб розім’яти ноги перед мандрівкою, я виліз на крутий кряж, що захищав долину з півночі, і підійшов до штучної печери, яку мені не раз показували знизу; то була оселя одного самітника, що уславився особливим самозреченням і неохайністю. Я знав, що недавно він виїхав до Африки, прийнявши запрошення на почесну посаду в Сахарі, куди самітників ваблять леви, кусюча мошва та інші злигодні. Мені заманулося заглянути в печеру й пересвідчитися, чи справді в ній такий нестерпний дух.
На свій подив, я побачив, що в печері підметено й чисто. Мене чекала тут ще одна несподіванка: в пітьмі печери задзвенів дзвоник і почулися слова:
— Алло, центральна! Це Камелот? Радій же всім серцем своїм і знай, коли досі не знав, що існують дива дивні, які прибирають неймовірного вигляду, з’являючись там, де ми їх не чекаємо. Бо в цю мить переді мною стоїть у плоті його могутність Хазяїн, і зараз ти на власні вуха почуєш його голос!
Яка разюча зміна декорацій! Яке нагромадження неймовірних несумісностей! Яке фантастичне поєднання непримиренних суперечностей: у житлі фальшивого чудодія оселилося чудо справжнє, барліг середньовічного самітника обернувся на телефонну станцію!
Телефоніст виступив з темряви, і я впізнав у ньому одного із своїх молодих помічників.
— Відколи тут працює телефонна станція, Ульфіусе? — спитав я.
— З минулої півночі, прекрасний сер Хазяїне. Ми побачили багато вогнів у долині й вирішили установити тут станцію, бо стільки вогнів може мати лише велике місто.
— Цілком слушно. Хоч це й не місто в звичайному розумінні слова, телефон тут буде цілком доречний. Ти знаєш, куди потрапив?
— Ще не встиг довідатися. Товариші потягли кабель далі, а я залишився при апараті й приліг перепочити. Вирішив: тільки-но прокинусь, з’ясую назву міста і повідомлю в Камелот.
—
Хлопець хоч би бровою моргнув — усупереч моїм сподіванням, назва не справила на нього аніякісінького враження. Він тільки сказав:
— Так я й доповім.
— Чоловіче, довкола тільки й розмов, що про недавні чудеса, які сталися в цій долині! Невже ти не чув про них?
— Ми ж пересуваємося вночі й уникаємо розмов із сторонніми. А про новини довідуємося лише по телефону з Камелота.
— Але ж у Камелоті все відомо. Хіба вам не розповідали про велике чудо відновлення святого джерела?
— Певна річ, розповідали. Тільки ця долина називається зовсім не так, як та. їхні назви настільки від…
— Як же тобі назвали ту долину?
— Клятою Долиною.
— Тепер усе ясно. Чортів телефон! Завжди примудриться спотворити слово так, щоб воно обернулось на свою протилежність. Ну, та дарма, тепер ти знаєш правильну назву. Виклич Камелот.
Він викликав Камелот, і мене з’єднали з Кларенсом. Як приємно було знову почути голос мого хлопчика! Я наче повернувся додому. Ми обмінялися сердечними вітаннями, я коротко розповів йому про свою недавню хворобу й спитав:
— Що нового?
— Король і королева, в супроводі багатьох придворних, зараз вирушають до вашої долини, щоб віддати побожну шану джерелу, яке ти оживив, очиститися від гріха й оглянути те місце, звідки сатанинський дух вивергав аж до хмар справжнє пекельне полум’я. Якщо ти уважно мене слухав, то міг почути, як я, розповідаючи, сміявся в кулак, — адже я сам вибирав те полум’я на нашому складі й посилав його за твоїм наказом.
— Чи знає король дорогу сюди?
— Король? Ні до Святої Долини, ні куди-інде в своїх володіннях король дороги не знає. Та наші хлопці, що допомагали тобі творити чудо, поїдуть з ним за провідників, показуючи, де зупинятися на денний спочинок, а де — на ночівлю.
— Коли ж вони будуть тут?
— Післязавтра надвечір.
— Більше ніяких новин?
— Король почав створювати постійне військо, як ти йому нарадив. Один полк уже набрано, й усіх офіцерів призначено.
— Шкода! Офіцерів я хотів призначити сам. У королівстві є лише одна група людей, здатних командувати регулярною армією.
— Так. Але ти, мабуть, ще більше здивуєшся, почувши, що в полку немає жодного випускника твоєї Військової академії.
— Невже?! Ти не жартуєш?
— Я кажу правду.
— Ну, знаєш, ти мене просто ошелешив. Кого ж призначено? І як добиралися кандидатури? Шляхом конкурсного іспиту?
— Про це я нічого не знаю. Мені відомо лише, що всі офіцери знатного роду і — як ти кажеш? — недотепи.
— Тут щось не те, Кларенсе.
— Не хвилюйся: два кандидати в лейтенанти вирушають у почті короля, обидва молоді аристократи, і якщо ти дочекаєшся їх, то сам почуєш їхні відповіді
— Добре, що ти сказав. Тепер принаймні одного із