Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура

Твен Марк

Король заперечив:

— Якщо він повісився сам, то, виходить, бажав, щоб його майно перейшло до лорда; тож нехай висить. Якщо ж його повісили, то, мабуть, по заслузі, — нехай висить.

— Але…

— Ніяких “але”, нехай висить, і край. На це є й ще одна причина. Коли знову спалахне блискавка, озирнись навкруги.

Кроків за п’ятдесят від нас висіли ще двоє.

— Зараз не та погода, щоб надавати безглузду допомогу мерцям. Вони вже не зможуть подякувати тобі. Ходім. Ми тут тільки марнуємо час.

Він мав рацію. Ми пішли далі і впродовж однієї милі при світлі блискавок нарахували ще шість повішених. Ох, і страшна

ж то була подорож! Гул, що його ми чули раніше, перейшов у ревище: ревище людських голосів. Повз нас у темряві промчав чоловік, за ним гналися. Коли натовп зник з очей, з’явився інший — і знову це була погоня, потім ще і ще. Дорога раптом круто завернула, і ось вона перед нами, пожежа. Горів величезний панський маєток, від нього вже майже нічого не лишилось. І скрізь мелькали тіні людей, що тікали, й людей, що переслідували втікачів.

Чужинцям перебувати тут було явно небезпечно, і я сказав це королю. Вирішивши сховатись у темряві й перечекати, поки весь цей шарварок уляжеться, ми відійшли за дерева на узліссі. Звідти ми бачили, як юрба полює на чоловіків та жінок. Ці страшні лови тривали майже до світанку. Потім пожежа згасла, буря вщухла, а незабаром по тому галас та біганина теж затихли, й знов запанувала темрява і тиша.

Ми обережно вийшли на дорогу, рушили далі і, хоч які були втомлені й сонні, пройшли, не спиняючись, кілька миль. Натрапивши, нарешті, на вуглярову хатку, ми попросилися на перепочинок, і господиня впустила нас. її чоловік ще спав на солом’яній підстілці, кинутій на глиняну долівку. Жінка боязко позирала на нас, поки я не пояснив їй, що ми подорожні, збилися з дороги й цілу ніч проблукали в лісі. Тоді у неї розв’язався язик, і вона спитала, чи не чули ми про жахливі події в Аббласурському маєтку.

— Так, чули, — відповів я. — Але нас цікавить зараз тільки спочинок.

А король додав:

— Продайте нам свою хату і йдіть звідси, бо ми заразні. Ми оце щойно були серед людей, які померли од віспи.

З його боку це був учинок благородний, але недоречний. Однією з найпоширеніших окрас його підданих було рябе, мов вафельниця, обличчя. Я вже встиг подумки відзначити, що і жінка і її чоловік теж рябі.

Господиня запевнила нас, що зарази не боїться, і стала ще привітніша. її явно вразила пропозиція короля: певно, їй ще зроду не доводилося мати справу із скромно вдягненим селянином, який ладен був купити хату лише заради того, щоб у ній переночувати. Перейнявшись величезною повагою до нас, вона влаштувала нас якнайзручніше.

Ми проспали до вечора й прокинулися такі голодні, що селянські страви здалися королю дуже смачними, хоч їх було обмаль і різноманітністю вони не відзначались: цибуля, сіль і чорний вівсяний хліб. Господиня розповіла нам, що трапилося вчора. Близько десятої чи одинадцятої вечора, коли всі вже полягали спати, в маєтку спалахнула пожежа. Селяни кинулися на допомогу, й усю лордову родину врятували, але сам він зник. Люди були в розпачі, й двоє сміливців-челядників навіть зложили голови, розшукуючи його дорогоцінну особу в охопленому полум’ям будинку. Врешті його знайшли-таки — мертвим. Труп лежав у кущах ярдів за триста від будинку, зв’язаний, із заткнутим ротом і з десятком ножових ран.

Хто це вчинив? Підозра впала на одну бідну сім’ю, яку барон покарав нещодавно особливо жорстоко, й відразу поширилась і на всіх їхніх родичів та друзів. Самої тільки підозри було досить: баронові ліврейні слуги

оголосили хрестовий похід проти цих людей, і все довколишнє населення приєдналося до них. її чоловік теж брав участь у самосуді й повернувся додому тільки на світанку. Тепер він пішов довідатися, чим же все скінчилось.

Поки ми розмовляли, вугляр повернувся із страхітливими новинами: вісімнадцять чоловік повішано чи порубано; у вогні згоріли двоє челядників і тринадцять в’язнів.

— А скільки всього в’язнів сиділо в підвалі?

— Тринадцять.

— Виходить, усі вони загинули?

— Так, усі.

— Але ж баронову родину встигли врятувати. Невже не можна було врятувати і в’язнів?

Вугляр спантеличено поблимав очима й відповів:

— Хто в такий час відчиняє в’язницю? В’язні ж можуть розбігтися.

— Ти хочеш сказати, що ніхто в’язницю не відчиняв?

— Ніхто до неї навіть близько не підходив. Навіщо? Двері ж були надійно замкнені. Вартові пильнували їх і впіймали б кожного, хто б намагався втекти. Але їм не довелося нікого ловити, бо жоден в’язень не втік.

— Ні, троє все ж таки втекли, — сказав король. — І раджу тобі повідомити про це слуг закону, щоб вони підняли людей на лови, бо ці троє вбили барона й підпалили будинок.

Я так і знав, що він їх викаже. Господарі з жадібною цікавістю вислухали звістку й уже ладні були кинутися з нею до сусідів, але раптом вираз їхніх облич ледь помітно змінився, й вони почали розпитувати нас. Я сам відповідав на їхні запитання й уважно стежив за тим, як вони сприймають мої відповіді. Незабаром мені стало ясно, що, довідавшись, хто саме втік, вугляр та його дружина втратили бойовий запал і тепер лише вдавали, що їм не терпиться зняти тривогу. На щастя, король нічого не помітив. Я перевів розмову на інші подробиці нічних подій, і господарі зітхнули з полегкістю.

В цій справі найбільше засмучувала мене готовність гнобленого люду розправитись із своїми ж братами в ім’я інтересів спільного гнобителя. І вугляр, і його жінка, видно, вважали, що у випадку, коли людина, приналежна до їхнього класу, свариться зі своїм лордом, прямим, природним і законним обов’язком простолюду є згуртуватися навколо пана й битися за нього, не питаючи, на чиєму боці правда. Наш хазяїн допомагав вішати своїх сусідів, допомагав завзято, хоч добре знав, що проти них немає ніяких вартих уваги доказів, а є тільки невиразна підозра; але ні він, ні його дружина не вбачали в цьому нічого страшного.

Прикро було спостерігати таке людині, що мріяла про республіку. Я згадував пізніші часи, згадував, як через тринадцять століть “білі злидарі” нашого Півдня, котрих одверто зневажали й утискували рабовласники й котрі бідували саме через те, що навкруг існувало рабство, — як ці бідняки боягузливо допомагали рабовласникам у всіх політичних заходах, спрямованих на підтримку й увічнення рабства, і як вони врешті взялися до зброї й пролили свою кров, намагаючись запобігти знищенню саме того укладу життя, який позбавляв їх людської гідності. В цьому аж ніяк не героїчному епізоді історії “білі злидарі” мали хіба єдине виправдання: в душі вони ненавиділи рабовласників і усвідомлювали ганебність своєї поведінки. Цьому почуттю не судилося виявитись, але воно було й за сприятливих обставин могло б знайти собі вихід, — а це вже щось та важить, бо свідчить, що в глибині душі людина залишається людиною, навіть коли людяність її не пробивається назовні.