Янтарне скло

Пулман Филип

— Дякую, Падзіне-Тулку, — промовила Ама, взявши пакунок та поклавши його до кишені нижньої спідниці. — Шкода, що в мене немає ще одного коржа.

— Одного досить, — відповів цілитель. — Тепер іди, і коли ти прийдеш наступного разу, розповідай мені всю правду, а не її частину.

Дівчинка низько вклонилася, щоб приховати свою зніяковілість. Залишалося сподіватися, що вона не видала забагато правди.

Наступного вечора Ама квапливо йшла до долини, несучи з собою солодкий рис, загорнений у великий листок тропічної вишні гині. Їй так і кортіло розповісти жінці, що вона зробила, віддати їй ліки та вислухати від неї похвали та слова вдячності, але, звичайно, понад усе дівчинці хотілося подивитися, як зачарована спляча прокинеться та заговорить із нею. Вони могли б стати подругами!

Але, вийшовши з-за повороту стежки, вона не побачила ні золотавої мавпи, ні жінки, що зазвичай терпляче сиділа біля входу в печеру. Нікого! Останні кроки дівчинка здолала бігцем, налякана думкою, що вони могли піти геть — але стілець, на якому сиділа жінка, її начиння для приготування їжі та все інше залишилося на місці.

Відчуваючи колотнечу серця, Ама зазирнула в глиб печери. Безперечно, дівчинка ще не прокинулася — Ама побачила в напівтемряві обриси спального мішка, світлу пляму волосся дівчинки та білий клубочок, що в нього згорнувся сплячий деймон.

Вона обережно підійшла ближче. Сумнівів не було — жінка та її деймон кудись пішли і залишили зачаровану дівчинку саму.

В голові Ами блискавкою промайнула думка: а що, як вона розбудить дівчинку ще до того, як жінка повернеться?

Але не встигла вона трохи обміркувати цю ідею, як ззовні, зі стежки, почулися якісь звуки, й охоплена почуттям провини дівчинка разом зі своїм деймоном сховалася за каменем біля стіни печери. Їй не слід бути тут! Вона підглядає, і це погано.

Біля входу з'явилася золотава мавпа, припала до землі та почала крутити головою туди-сюди, пофиркуючи при цьому. Ама побачила, як деймон оголив ікла, і відчула, як її деймон-миша, тремтячи, заривається в її одяг.

— Що таке? — пролунав голос жінки — вона зверталася до мавпи. За мить у печері стало темніше: це на вході з'явилася її постать. — Приходила дівчинка? Так — ось вона залишила їжу. Їй не слід заходити сюди. Треба буде сказати їй, щоб вона залишала їжу в певному місці біля стежки.

Навіть не глянувши на сплячу дочку, жінка нахилилася-над ледь жевріючим багаттям і почала роздувати його, а потім поставила на вогонь сковорідку. Її деймон, як завжди, сидів поруч, спостерігаючи за стежкою. Час від часу він підводився та оглядав печеру, й Ама, стиснувшись у своєму тісному закуточку, дуже шкодувала, що не почекала зовні та увійшла. Скільки ще їй тут сидіти?

Жінка тим часом сипала в закипаючу воду якісь порошки та трави. Печерою розійшовся пар, й Ама відчула його терпкий аромат. І тут із глибини печери почувся якийсь звук: це щось забурмотіла дівчинка. За мить вона почала вовтузитися, метатися, терти руками очі. Вона прокидалася!

А жінка не звертала на це уваги!

Безперечно, вона все почула — вона на мить підвела голову, але потім повернулася до своїх трав і киплячої води. Наливши відвар у чашу, вона поставила його на землю й лише тоді звернула увагу на дівчинку, що прокидалася.

— Тихше, люба, — сказала жінка. — Не хвилюйся, ти в безпеці.

Ама не розуміла цих слів, але слухала їх із дедалі більшим подивом і підозрілістю.

— Роджере… — пробурмотіла дівчинка, вже майже прокинувшись. — Серафіно! Куди подівся Роджер? Де він?

— Тут немає нікого, крім нас, — заколисуючим голосом тихо заспівала її мати. — Підведись та дозволь своїй матінці помити тебе. Осктак, маленька…

Ама побачила, як дівчинка, намагаючись остаточно прокинутися, спробувала відштовхнути матір, а та занурила губку в миску з. водою та протерла нею обличчя й тіло дочки, а потім насухо витерла її ганчіркою.

На цей час дівчинка вже майже прийшла до тями, тож пані Кольтер доводилося рухатися швидше.

— Де Серафіна? А Віл? Допоможіть мені, я не хочу більше спати! Ні, ні, не треба! Ні!

Жінка залізною рукою тримала чашу, а другою намагалася підвести голову Ліри.

— Не ворушись, люба… Заспокойся, тихше. Випий свій чай. Але тут дівчинка смикнулася та майже розлила напій.

Вона закричала голосніше:

— Дайте мені спокій! Я не хочу! Відпустіть мене! Віле, Віле, допоможи мені… допоможи…

Жінка схопила дочку за волосся, відводячи її голову назад, і притиснула чашу до її губ.

— Не буду! Тільки торкніться мене, і Йорик відірве вам голову! О Йорику, де ти? Йорику Бернісон! Допоможи мені, Йорику! Я не буду! Не буду!

Але тут за командою жінки золотава мавпа стрибнула на деймона Ліри та міцно стиснула його сильними чорними пальцями. Деймон почав змінювати форму — швидше, ніж Ама будь-коли бачила: кішка-змія-пацюк-лисиця-птах-гепард-вовк-ящірка-тхір…

Проте хватка мавпи не слабшала. І тут Пантелеймон став дикобразом.

Мавпа заверещала та випустила свою здобич: в її лапі, тремтячи, стирчали три довгі голки. Пані Кольтер сердито крякнула та вільною рукою сильно вдарила Ліру по обличчю, і дівчинка впала на землю, ударившись потилицею. До того, як вона прийшла до тями, чаша з зіллям уже була біля її рота, і їй залишалося або ковтнути, або задихнутися.

Найбільше Амі хотілося заткнути вуха: булькотіння рідини, крики, кашель, ридання, благання, блювота — усього цього було для неї забагато. Але потроху стало тихіше, час від часу було чути лише схлипування дівчинки, котра дедалі глибше занурювалася в сон — зачарований сон? Ні, отруєний! Сон через сонне зілля! Ама побачила, як біля горла дівчинки матеріалізувалася біла смуга — це її деймон із зусиллям перетворився на довге створіння з білосніжним смухом, блискучими чорними очима та хвостом із чорною китичкою на кінчику і влігся біля Ліриної шиї.

Пані Кольтер тихо співала якісь колискові, гладячи дочку по щоці. Для Ами ці пісні не мали сенсу, адже вона не знала слів, і вони видавалися їй низкою безглуздих складів, вимовлених надзвичайно приємним голосом: ла-ла-ла, ба-ба-бу-бу…

Нарешті спів скінчився, і жінка вчинила щось дивне: взяла ножиці та почала підстигати дівчинці волосся, повертаючи її сплячу голову то туди, то сюди та розглядаючи зачіску. Потім вона узяла одне золотаво-русяве пасмо та поклала його в золотий медальйон, що висів у неї на шиї. Ама знала, навіщо це їй потрібно: вона збиралася використати волосся для якогось заклинання. Але спочатку жінка притиснула локон до губ… Як дивно!