Янтарне скло
Шрифт:
Мері втомлено поправила рюкзак і поставила ногу на наступний гладкий камінь — але зупинилася, так і не перенісши на неї вагу свого тіла. Промені вечірнього сонця на мить вихопили дещо вельми цікаве, і жінка, прикривши очі від сліпучого сяяння вапняку, спробувала знову відшукати це місце.
Нарешті їй пощастило: вона побачила щось схоже на скляну шибку, що висіла прямо в повітрі, але те скло не створювало сонячних зайчиків — це була просто квадратна пляма, що чимось відрізнялася від усього довкола. Мері згадала, що їй підказала Книга Змін: поворот убік, камінці, двері та проходи.
Віконце було схоже на те, крізь яке вона пройшла на Сандерленд-авеню. Вона побачила його лише завдяки вечірньому світлу: якби сонце стояло бодай трохи вище, вона, імовірно, не помітила б проходу.
Охоплена цікавістю, Мері наблизилася до клаптика повітря: часу роздивитися вікно на Сандерленд-авеню в неї не було, адже їй треба було якнайшвидше пройти крізь нього. Але це вона оглянула докладно: торкнулася його краю, обійшла його та побачила, що з другого боку воно невидиме, звернула увагу на абсолютну різницю між цим і тим боком… Її розум ледь не кипів від збудження — хіба такі речі можливі?!
Хоронитель ножа, котрий створив це вікно ще за часів Американської революції, був надто легковажним і не зачинив його, але, принаймні, він прорізав прохід до місця, дуже схожого на місце в цьому світі: крізь вікно Мері побачила бік невеликої скелі. Проте ця скеля була іншою — не вапняковою, а гранітною, а коли Мері пройшла до іншого світу, то побачила, що знаходиться не біля підніжжя схилу, а майже на верхівці урвища, що здіймалося над широкою рівниною.
Тут також був вечір, і вона опустилася на землю, щоб передихнути, дати відпочинок своїм ногам та просто озирнутися.
Вона була у залитій неосяжним золотавим світлом прерії чи савані, такій не схожій на її світ. Майже вся рівнина була вкрита низькорослою травою нескінченного розмаїття відтінків — темно-жовтого, коричневого, зеленого, жовтого, золотавого та всіх проміжних кольорів. У м'якому вечірньому світлі здавалося, що степ був до самого горизонту переплетений якимись кам'яними річками зі світло-сірою поверхнею.
Подекуди посеред рівнини височіли купки з найвищих дерев з тих, котрі Мері коли-небудь бачила. Колись вона брала участь у конференції з питань атомної енергії, що відбувалася в Каліфорнії, та вирвала час подивитися на величезні секвої, але ці дерева перевищували тих велетнів принаймні наполовину! їхнє листя було цупким і темно-зеленим, а неохватні стовбури в густих променях вечірнього сонця світилися золотаво-червоним.
Нарешті у прерії, надто далеко, щоб можна було роздивитися їх краще, паслися стада якихось великих звірів. Їхні рухи чомусь здалися Мері невловимо дивними.
Вона страшенно втомилася, до того ж її мучили голод і спрага. Почувши десь неподалік дзюркіт води, вона вирушила на пошуки й менш ніж за хвилину знайшла те, що шукала: тоненький струмочок прозорої води, що витікав із зарослої мохом щілини та зникав десь унизу. Мері пила воду довго та вдячно, потім вона наповнила свої пляшки та спробувала влаштуватися зручніше — швидко опускалася ніч.
Притулившись до скелі та загорнувшись у спальний мішок, вона з'їла скибу грубого хліба та трохи козячого сиру, після чого миттєво поринула в сон.
Прокинулася Мері від того, що ранкове сонце світило їй просто в обличчя. Повітря було прохолодним, і на її волосся та спальний мішок осіли крихітні намистинки роси. Вона ще декілька хвилин полежала, насолоджуючись свіжістю та відчуттям, що вона є першою людиною на землі.
Потім вона підвелася, позіхнула, потягнулася, мерзлякувато знизала плечима та вмилася у крижаному струмку, після чого з'їла кілька сушених фіг та оглянула все навколо.
За невеличким плато, на якому вона зупинилася, місцевість спочатку положисто знижувалася, щоб потім знову піти вгору. Найкращий краєвид відкривався спереду — нескінченний степ. Рівнину перетинали довгі тіні від дерев, і Мері побачила, що повсюди пирхають зграї птахів — на тлі неосяжної крони циклопічних дерев вони здавалися лише крупицями пилу.
Знову склавши все до рюкзака, вона вирушила через покриту жорсткою травою савану, прямуючи до найближчого гайка — до нього, як їй здалося, було чотири чи п'ять миль.
Трава доходила їй до колін, де-не-де посеред неї росли низькі кущі, віддалено схожі на ялівець, але значно менші. Степ ряснів квітами, й це надавало йому трохи іншого забарвлення. Деякі були схожі на мак, деякі на жовтець чи волошки. Потім Мері помітила, як їй здалося, велику бджолу чи джмеля — комаха всілася на синю квітку та змусила її нахилитися. Але коли вона відштовхнулася від пелюстків і злетіла в повітря, жінка побачила, що це зовсім не комаха — за мить істота наблизилася до її руки та, опустившись на палець, надзвичайно обережно тицьнула своїм довгим, схожим на голку дзьобом у шкіру. Виявивши, що нектару там немає, схожа на колібрі пташка вирушила далі, її вкриті бронзовим пір'ям крила рухалися надто швидко, щоб їх можна було побачити.
У голові Мері промайнула думка: коли б будь-який із земних біологів побачив те, що бачить вона, як би він їй позаздрив!
Вона продовжила свій шлях, поступово наближуючись до стада тих травоїдних тварин, котрих бачила минулого вечора й рухи котрих невідомо чому спантеличували її. Їхній розмір приблизно дорівнював розміру оленя чи антилопи, до того ж вони були схожі на цих земних копитних забарвленням, але коли Мері роздивилася їхні ноги, то зупинилася та протерла очі: вони були розташовані у формі ромба: дві — посередині й по одній — під грудьми та під хвостом! Так ось чому ці тварини пересувалися дивними хиткими рухами! Мері дуже захотілося подивитися на скелет та дізнатися, як цей механізм працює.
Травоїдні дивилися на жінку спокійними байдужими очима, анітрохи не виявляючи стривоженості. Вона неодмінно наблизилася б до них та деякий час поспостерігала б за їхньою поведінкою, але ставало дедалі спекотніше, і тінь дерев вабила її дедалі сильніше. Зрештою, в неї буде ще вдосталь часу!
Невдовзі доктор Мелоун ступила на одну з тих кам'яних річок, що їх вона бачила з пагорба: це була ще одна дивина цього світу.
Мабуть, колись це був потік лави. Внизу каміння було темним, майже чорним, але на поверхні воно було більш блідим, ніби його тривалий час чимось терли. Поверхня була майже такою самою гладкою, як полотно шосе у світі, у якому Мері прожила все життя, й іти по цій дорозі, безперечно, було легше, ніж по землі.