Янтарне скло
Шрифт:
Він підніс стопку до рота та разом проковтнув «її, після чого пересунув своє дебеле тіло впритул до хлопця. У його товстих брудних пальцях чарка виглядала крихітною, але від неї різко тхнуло алкоголем, крім того, Віл добре чув гострий запах поту та затхлий — несвіжої їжі, котрою була заплямована ряса священика. Його вже зараз нудило.
— Пий, Віле Івановичу! — якось загрозливо проникливо вигукнув піп.
Віл підняв чарку та без вагань проковтнув вогняну маслянисту рідину. Тепер треба було подолати нудоту.
Йому довелося витримати ще один іспит. Семен Борисович схилився над хлопцем та обома руками обхопив його.
— Мій хлопчику, — пробурмотів він та співучо повів якусь молитву чи псалом. На Віла тхнуло тютюном й алкоголем та потом, окрім того, поруч із його обличчям гойдалася вгору-вниз рясна борода, іноді торкаючись його. Хлопець зачаїв подих.
Піп притягнув Віла до грудей, міцно стиснув і тричі поцілував його в щоки. Хлопець відчув, що крихітні пазурі Балтамоса вп'ялися йому у плече, та напружив волю, щоб не ворушитися. В його голові крутилась карусель, шлунок перевертався, але він устояв на місці.
Нарешті все скінчилося — піп випустив його та відступив.
— Тепер іди, Віле Івановичу, — промовив він. — Іди на південь.
Віл підібрав плащ і рюкзак та, щосили намагаючись триматися прямо, вийшов із будинку священика й пішов дорогою, що вела з селища.
Він ішов дві години, нудота поступово минула, поступившись місцем тягучому, важкому головному болю. Одного разу Балтамос сказав йому зупинитись та поклав свої прохолодні долоні на шию й потилицю хлопця, і це дало йому певне полегшення. Але Віл на майбутнє зарікся — більше ніколи не брати до рота горілки.
Коли день вже наближався до вечора, дорога стала ширшою, а очерет, що облямовував її, кудись зник, і Віл побачив попереду містечко, а за ним — смугу води, таку широку, що це цілком могло бути море.
Навіть здалеку було зрозуміло, що в місті щось негаразд. Час від часу з-за дахів злітали клуби диму, і за кілька секунд по тому лунав гуркіт гармати.
— Балтамосе, — сказав Віл, — треба, щоб ти знову став моїм деймоном. Тримайся поруч зі мною та пильнуй.
Вони наблизились до околиці брудного містечка, будинки в якому покосилися ще небезпечніше, ніж у селищі. На стінах будівель, аж до висоти Вілового зросту, виднілися плями бруду, залишені повінню. Край міста був безлюдним, але поки хлопець ішов до берега річки, галас, верещаннята тріск пострілів із рушниць стали чутнішими.
Нарешті він побачив людей: деякі з них виглядали з вікон другого поверху, деякі — з-за рогів будинків, намагаючись побачити, що відбувається на набережній, там, де з-за дахів виднілися металеві конструкції портових підйомних кранів та щогли великих кораблів.
Стіни затряс вибух, із якогось вікна вилетіла шибка. Люди відсахнулися, щоб за мить знову виглядати зі своїх сховищ, і в задимленому повітрі залунало ще більше криків.
Віл вийшов на ріг вулиці та окинув поглядом берегову лінію. Тут дим і пил трохи розійшлися, і він побачив, що один іржавий корабель знаходиться осторонь від берега, тримаючись урівень із причалом, на якому купа озброєних гвинтівками та пістолетами людей оточила велику гармату. Гармата знову вистрілила: з її дула вилетіло полум'я, вона смикнулася назад, і поруч із кораблем виріс великий стовбур води.
Віл прикрив очі від сонця. На кораблі метушилися якісь істоти, й хоча хлопець знав, чого очікувати, але все одно здивовано протер очі: це були не люди. Істоти були або металевими, або закутими у броню. Раптом на палубі корабля розцвіла яскрава вогняна квітка, і великий струмінь полум'я, випускаючи іскри та дим, вилетів у повітря й полетів до берега, щоб упасти на землю поруч із гарматою. Люди заволали та кинулися врозсип, а ті, кого охопило полум'я, підбігли до річки та кинулися у воду, щоб бути миттєво віднесеними течією.
Віл побачив неподалік чоловіка, схожого на вчителя, та звернувся до нього:
— Ви розмовляєте англійською?
— Так, трохи…
— Що відбувається?
— На нас напали ведмеді, й ми намагаємося відбитися, хоча це буде дуже складно — в нас є лише одна гармата, а…
Вогнемет на кораблі вивергнув ще один струмінь вогню, і цього разу він ударив ближче до гармати. Відразу пролунали три гучні вибухи — вочевидь, це були боєприпаси. Гарматники побігли геть, і дуло гармати опустилося до землі.
— Ой, — мовив чоловік. — Погано — вони більше не можуть стріляти.
Командир повернув судно та підвів його до берега. Люди в місті стривожено закричали, і цей крик посилився після того, як вогнемет знову приготувався виплюнути полум'я, змусивши половину озброєних чоловіків на набережній відступити. Але цього разу ведмеді не випустили струмінь палаючої рідини. Корабель підійшов до пристані, його мотор працював на повну потужність, долаючи стрімку течію.
З борту зістрибнули два матроси та прив'язали кінці до швартовних тумб. Це були люди, а не ведмеді, і, побачивши цих зрадників людського роду, мешканці місця розлючено заволали. Матроси, не звертаючи на це уваги, почали спускати трап.
Коли вони, зробивши це, вже збиралися повернутися на корабель, десь поруч із тим місцем, де стояв Віл, пролунав постріл, й один із матросів упав. Його деймон-чайка відразу зник, ніби розчинившись у повітрі.
Ведмеді відреагували на це вибухом люті. Вогнемет повернули до берега, і вгору злетів дощ вогняних кульок, аби за мить пролитися на дахи будинків. Потім нагорі, над трапом з'явився ведмідь, більший від усіх інших — втілення закутої в залізо моці, — і було видно, що злива куль, котра забарабанила по ньому, зовсім не завдає йому шкоди і навіть не шкрябає його обладунки.