Янтарне скло
Шрифт:
Тут підійшла Аталь і поцікавилася, що Мері робить.
— Тепер ти бачиш сарф? — спитала вона.
— Ні, але бачу інші речі, — відповіла Мері та спробувала продемонструвати це Аталі.
Та виявила інтерес, але це була швидше ввічливість — того почуття відкриття, що надихнуло енергією Мері, вона явно не відчувала. Нарешті заліфу набридло дивитися крізь шматочки лаку, й вона сіла на траву та почала оглядати свої колеса. Час від часу мулефа чистили одне одному шпори — вочевидь, демонструючи в такий спосіб приязність, — і раз чи двічі Аталь запрошувала Мері подивитися на її шпори.
Мері й собі дозволила подрузі привести до ладу своє волосся, і їй дуже сподобалося, як Аталь підіймає їх м'яким хоботом та знову відпускає, погладжуючи й масуючи їй шкіру голови.
Жінка відчула, що Аталь чекає на щось подібне, а тому поклала на землю лакові пластинки та провела долонями по незвичайно гладких шпорах. Середина шпор була навіть гладшою та слизькішою, ніж тефлонове покриття — там її безупинно полірувало колесо, що обертається. Звичайно, поверхні колеса і «втулки» точнісінько відповідали одна одній: коли жінка провела долонею по внутрішній поверхні колеса, у неї склалося відчуття, що мулефа та колесо були частинами одного створіння, котре якимось чудом може розбирати себе на елементи та знову збирати.
Дотик явно давав задоволення Аталі, та й Мері це також було приємно. Її подруга була молодою та незаміжньою, а у групі не було молодих самців, тож їй слід було одружитися із заліфом із іншої групи. Але вступити в такий контакт було нелегко, й іноді Мері здавалося, що Аталь непокоїться з приводу свого майбутнього. Отже, жінці ніколи не було шкода часу, проведеного поруч із Аталлю, і тепер вона з радістю очищала отвори в колесах від усього того пилу та бруду, що накопичився там, і втирала ароматну олію у шпори своєї подруги, а хобот Аталі тим часом погладжував волосся Мері.
Нарешті Аталь стала на колеса та вирушила допомагати іншим готувати вечерю. Мері повернулася до лаку й майже відразу зробила своє відкриття.
Вона рознесла пластинки на двадцять сантиметрів — так, аби картинка знову стала яскравішою та чіткішою, — але тепер зображення було дещо іншим.
Подивившись крізь лакові пластинки, жінка побачила рій золотих іскор, що оточував силует Аталі. Їх було видно лише крізь одну невелику ділянку пластинки, і невдовзі Мері зрозуміла, чому це так: вона торкалася того місця своїми наолієними пальцями.
— Аталь! — вигукнула вона. — Іди сюди! Швидше!
Аталь розвернулася та під'їхала до неї.
— Дозволь мені взяти трохи олії, — попросила жінка. — Зовсім трохи, лише щоб можна було намастити нею лак.
Аталь охоче дозволила Мері провести пальцями по отворах у колесах і зацікавлено подивилася, як жінка покриває одну із пластинок плівкою прозорої ароматної речовини.
Потім Мері склала пластинки разом, почала терти їх одна об одну, щоб рівніше розподілити олію, та знову розташувала їх на відстані десь двадцять сантиметрів.
І коли вона подивилася крізь лак, усе довкола змінилося: відтепер вона бачила Тіні. Якби вона була присутня у вітальні Коледжу Джордана у той час, коли лорд Ізраель показував ученим фотограми, отримані ним за допомогою спеціальної емульсії, то вона неодмінно впізнала б цей ефект. Мері повсюди бачила те, про що їй казала Аталь: іскри золотавого світла, що плавали та ширяли повсюди, а іноді починали цілеспрямовано рухатися. Поруч вона бачила й усе те, що було видно неозброєним оком: траву, річку, дерева. Але коли вона дивилася на розумну істоту, тобто на одного з мулефа, золотаве світло ставало ряснішим і рухомішим. Воно зовсім не затінювало їхні силуети — навпаки, робило їх чіткішими.
— Я й не знала, що це так чудово, — сказала Мері своїй подрузі.
— Так, це дуже красиво, — була відповідь. — Мене лише дивує те, що ти не бачила цього раніше. Подивись на малого…
Аталь показала на одне з дитинчат молодшого віку, що гралося у високій траві, незграбно стрибаючи за кониками, раптом зупиняючись, аби оглянути листок, падаючи та знову підводячись на ноги, час від часу підбігаючи до своєї матері, щоб сказати їй щось. Потім маля підволікало палицю, і воно намагалося підняти її, але тут помічало на своєму хоботі мурах і починало гикати від збудження… Довкола нього, так само як навколо навісів, рибальських сіток та вечірнього вогню, висів легкий золотавий туман — хоча й трохи густіший, ніж біля неживих речей. Проте цей туман ряснів крихітними вихорами намірів, котрі клубочилися, розвіювалися та виникали знову, щоб поступитися місцем новим.
З іншого боку, довкола його матері ці золотаві потоки були набагато сильнішими та яскравішими. Вона готувала їжу: розпорошувала борошно по плоскому камені, роблячи тонкі коржики, і водночас спостерігала за своїм дитинчам. Тіні ж (або ж сарф чи Пил), що омивали її, були самим утіленням відповідальності та мудрого піклування.
— Отже, ти нарешті прозріла, — промовила Аталь. — Що ж, тоді ти мусиш піти зі мною.
Мері здивовано подивилася на подругу. Тон Аталі був вельми дивним: вона наче хотіла сказати: «Нарешті ти готова. Ми тривалий час чекали на це, і тепер усе змінилося».
Жінка побачила, що звідусіль стікаються мулефа — вони виходили зі своїх домівок, з-за пагорбів, підходили з берега річки. Тут були не лише мешканці поселення, а й чужинці, раніше не знайомі їй мулефа — вони з цікавістю дивилися на неї. Їхні колеса гулко гупали по втрамбованій землі.
— Куди я мушу піти? — спитала Мері. — Чому вони всі ідуть сюди?
— Не хвилюйся, — відповіла Аталь. — Іди за мною, ми не завдамо тобі шкоди.
Здається, ці збори були заплановані мулефа вже давно — вони всі знали, куди йти та що робити. На краю селища стояв невисокий правильний курган із утрамбованої землі, з кожного його боку було зроблено положистий майданчик, і натовп — за оцінками Мері, десь п'ятдесят мулефа — наразі рухався до цього кургану. У вечірньому повітрі висів дим від багать, на яких готували їжу, а призахідне сонце забарвлювало все в туманне золото. Мері відчувала аромат смаженої кукурудзи та теплий запах самих мулефа — почасти пахло олією, почасти теплою плоттю.
Аталь м'яко підштовхнула її до кургану. Жінка спитала:
— Що відбувається? Скажи-но мені!
— Ні, не я… Тобі все скаже Сатамакс.
Ім'я Сатамакс було Мері невідоме, і заліф, на якого вказала Аталь, не був мешканцем селища. Він був старішим від усіх бачених нею досі мулефа: біля основи його хобота росло сиве волосся, і рухався він незграбно, наче в нього був артрит. Усі інші мулефа шанобливо пересувалися поруч із ним, і коли Мері нишком подивилася на нього крізь лакові пластинки, то зрозуміла причину такого ставлення: хмара з тіней, що обволікала старого заліфа, була такою рясною та вигадливою, що Мері мимоволі відчула до нього Повагу, хай навіть не знаючи, що все це означає.