Ярославна
Шрифт:
Князь Ярополк, тим часом укріпившись, пішов услід за ними з Божою поміччю, не ждучи підмоги ні од брата одного, ні другого, – з самими тільки переяславцями він догнав їх біля Полкстіня. Половці, побачивши, що їх мало, вернулися назад і рушили, приготувавшись до бою, насупроти. І тоді благовірного князя корінь і благовірний пагін Ярополк, призвавши на поміч ім’я Боже і отця свого, з дружиною своєю дерзнув на них. І коли зітнулись оба полки, переможені були поганії силою чесного хреста і святим архангелом Михаїлом. Частину їх побили, а частина їх потопилася в ріках…»
Рік 1155: «…У тім році прийшли знову половці (по викуп) за мир і стали по город Дубницю і аж до верхів’я ріки Супою…» Не помирившись тоді, але й не побившись, половці втекли.
Зима 1159 – 60: «Тої ж зими… пішов Ізяслав на Смоленську волость… І там багато лиха накоїли половці, вони взяли більше десяти тисяч душ, а інших посікли…»
1161 рік: «…У тім же році прийшли половці многі до города Юр’єва. І взяли вони багато веж чорних клобуків (які були на службі в руських князів – В.Ч.) по річці Росі, і торчина Воїбора (Негечевича) убили… Чорні ж клобуки, зібравшись усі, поїхали вслід за ними і настигли їх на річці Росі. І багато вони побили їх, і здобич усю одібрали од них, і самих захопили більше п’ятисот. Захопили вони також і двох княжичів Сатмазовичів і інших княжичів…»
Рік 1164-й: «У тім же році Василько Ярополкович побив половців на річці Росі. Багато ж він їх руками захопив, і збагатилася дружина його оружжям і кіньми, а сам він багато викупу взяв за них…»
Зима 1166 – 67: «Тої ж зими ходили Ольговичі на половців, а зима тоді була вельми люта. І взяв Олег Святославич вежі Кози (Сотановича), і жону, і дітей, і золото, і срібло, а Ярослав Всеволодович Белукові вежі взяв. І, воздавши хвалу Богові й пречистій Матері його, вернулися вони до себе…»
1170: «Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю, бо він їй хотів добра усім серцем. І скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так:
«Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть погані християн кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І вже вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх і своєї честі…» І сказали брати всі: «Бог тобі, брате, поможи в сьому. А нам дай Бог за християн і за Руську землю голови свої зложити і до мучеників причисленими бути…»
…І взяли князі вежі їх по Угліріці, а другі – по ріці Снопороду, а самих настигли коло Чорного лісу і тут, притиснувши до лісу, побили їх, а інших руками побрали. Бастії ж (воїни ватажка ковуїв Бастія) – та багато інших гонилися вслід за ними навіть за ріку Оскол, б’ючи їх. І таку вони взяли здобичі силу, що ото всі вої руські збагатилися вдосталь і колодниками, і полоняниками, і дітьми їх, і челяддю, і скотом, і кіньми. Християн же, вибавивши з полону, вони пустили на свободу всіх… вернулись до себе з радістю великою, і були в домах своїх на самий Великдень…»
Рік 1169. Київський великий князь Гліб Юрійович вирушив навстріч половцям, яких «прийшло безліч, розділившись надвоє. Одні пішли до Переяслава і стали коло города Пісочна, а другі пішли по тій стороні Дніпра до Києва і стали біля города Корсуня. І прислали вони обоє послів до Гліба, говорячи: «Бог посадив тебе і князь Андрій на отчизні твоїй і на дідизні в Києві. Тому хочемо ми урядитись з тобою взаємно, і ми дамо тобі присягу, а ти нам, щоб ні нам не боятися вас, ні вас нам».
Князь Гліб Юрійович, справедливо вирішивши, що навіть поганий мир краще доброї війни – та й пора було з кочовиками помиритися, допоки ж шарпати одне одного, – пішов до них укладати (уладнювати) мирову. Доки з одним уладнував, інші половці тим часом «поїхали за Київ пустошити, і приїхали до Полонного, до церкви святої Богородиці Десятинної, і до города Сімця, і взяли сіл без ліку з людьми, і з чоловіками, і з жінками, і коні, і скот, і овець погнали вони в Половці…» І це вони втнули, покіль інші їхні співплемінники забивали князеві баки про мир!
Добре, що русичі, погнавшись за підступними кочовиками, наздогнали їх і «бившись, одоліли їх: самих побили, а полон свій одібрали…»
Але тут наспіли інші кінні загони половців, напали на русичів. «І зустрілися стрільці з обох сторін, і була січа люта, і порубали вони й стягоносця нашого, і чілку стягову (китиця з кінського волосу на знамені, бунчук) обірвали із стяга, і прийшли в замішання оба війська, б’ючись… І зібралися наші коло стяга, і вдарили на них, і стягоносця половецького порубали… Билися кріпко і, побачивши це, половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи. І взяли їх руками півтори тисячі, а решту їх побили, а князь їхній Тоглій утік… А християни, вибавлені з тої неволі, вернулися до себе…»
Рік 1171: «…стали половці шкоду чинить по ріці Росі…»
1176: «Прийшли половці на Руську землю на русальній неділі. (У 1176 році русальна неділя припадала на 16–22 травня – В.Ч.). Оскільки Роман Ростиславич сидів у Києві, то він послав проти них брата свого Рюрика і двох синів своїх Ярополка й Мстислава. Половці тим часом узяли шість городів берендицьких (які були на службі в руських князів – В.Ч.) і пішли до города Ростовця… І настигли вони половців коло Ростовця. Але половці, повернувшись, перемогли полки руські і багато бояр захопили, а князі вбігли в Ростовець.
А се Бог напустив кару на нас, оцих поганих, та не яко милуючи їх, але нас караючи, навертаючи нас до покаяння, щоби удержалися ми од лихих діл. І тому карає він нас нашестям поганих. Се бо є бич його, щоби ми, смирившись, схаменулися од злої путі…» (Літописець тут має на увазі княжі міжусобиці і чвари, коли один руський князь ішов війною на іншого, а половці цим і користалися – В.Ч.).
1179. І знову ті ж самі слова: «Того року, місяця серпня, прийшли іноплемінники на Руську землю, безбожні ізмаїльтяни, окаянні агаряни, нечисті виплодки диявола, сатанинські норовом, на ім’я Кончак, призвідця лиха правовірним християнам, а особливо усім церквам, де ото ім’я Боже славиться, а цими поганими хулиться – се не кажу одним християнам, але й самому Богу вороги. Бо якщо хто любить ворогів Бога, то самі вони що приймуть од Бога?