Ярославна
Шрифт:
Лихими знаменнями привиджувалися Русі крилаті змії. Ось один із записів Літопису руського:
«У рік 6652 (1144). Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небу до землі немов круг вогняний, і сталося по сліду його знамення у вигляді змія великого, і стояло воно в небі в денну годину і розійшлося».
І далі Літопис додає:
«У той же рік випав сніг великий у Київській стороні, коневі по черево, на Великдень».
Всі були певні, що сніги ті глибокі, а з ними і хурде-лиці-віхоли, коли й світу білого не було видно, морози тріскучі, коли й птахи на льоту замерзали, звичайно ж, на Русь приніс крилатий змій.
То був метеорит, такий великий, що коли він падав, видно було його диск. Але загаченій снігами Русі, що відрізана була від інших країн і народів лісами дрімучими, в небі ввижалися змії крилаті.
У Київській Русі, від її утворення й до загибелі, великих князів, старших у державі русичів (жаль, що вони так і не стали монархами і єдиновладними, з сильною централізованою владою, царями-імператорами, що пізніше врятує Московську Русь від розпаду і перетворить її на Російську імперію), за роки 912 – 1246 було чимало. Числом 88. За 334 роки набралося вісімдесят вісім великих князів, які за рідкісними винятками, так великими й не стали. І не змогли вгамувати розбрати самолюбивих, владолюбивих і недалеких удільних князьків – так званих молодших, – які постійно уявляли себе єдиними владиками Русі й успішно її розвалювали. Багато з них були на київському столі двічі, тричі, чотири рази. І навіть шість разів, як, наприклад, Святослав Всеволодович. І навіть аж дев’ять разів, як Рюрик Ростиславич, але й цей рекордсмен не зумів уберегти свою державу від міжусобиць, що й стали причиною її занепаду.
Але було їх – починаючи від Олега Віщого – 912 р. і закінчуючи Ярославом Всеволодовичем, який у 1246 році посадив у Києві боярина Дмитра Єйковича, і Київська Русь як єдина держава припинила своє існування під ударами монголів, – повторюємо, вісімдесят вісім.
Ігор, син Святослава, спершу княжич без уділу, потім князь новгород-сіверський, ще нікому не відомий, але до біса гоноровий, чий уділ межував з немирною Половеччиною і потерпав од неї чи не найбільше, вже тоді збирався, за прикладом Володимира Мономаха, «сокрушить глави змиевые» і, звичайно ж, на білому коні в’їхати до стольного граду Києва і стати вісімдесят дев’ятим великим князем київським…
І навести нарешті лад на Русі. В юності, бачачи, як слабне і кришиться держава на ворогуючі між собою шматки, уламки чогось ще вчора цілого, він про це щиро мріяв. І вірив: боги покликали його, молодого князя з відомого княжого сімейства, саме для цього – врятувати Батьківщину.
Вірив і…
І часом чинив, коли разом з Ольговичами встрявав у боротьбу за верховну владу, всупереч своїй палкій юнацькій мрії врятувати державу від розпаду. А натомість, як і всі Ольговичі, робив все, аби вона розвалилася. (Ольговичі того й не усвідомлювали, головне було для них – захопити у Києві владу). Але й тоді вірив: як стане великим київським князем, так і врятує Русь, об’єднає її і згуртує, і нікому не дозволить, ніяким удільним князям, її далі розвалювати. А виходило замкнене коло: щоб врятувати Русь, стати великим київським князем, зосередивши у своїх руках всю повноту влади, треба було своєю боротьбою за ту владу і далі розхитувати Русь.
Виходило невідь-що.
Виходило, що, мріючи зміцнити державу, він діяв у таборі противників її єдності. Але вкотре себе заспокоював: як стане великим київським князем, так і почне її рятувати. Так, заспокоюючи себе і своє сумління, що все ще бунтувалося в ньому, він ні-ні, та й діяв у спілці з ворогами Русі.
Якщо коротко, його біографія – за офіційними джерелами, – має такий вигляд: «Ігор Святославич (1151–1201) – князь новгород-сіверський і чернігівський, другий син Святослава Ольговича. По смерті батька (1164) не отримав осібного княжіння і жив з братом Олегом в Новгороді-Сіверському. У 1169 і 1173 роках брав участь у походах на Київ, організованих володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. По смерті Олега (1180) вокняжився у Новгороді-Сіверському. З початку 1180-х років неодноразово вступав у союзи з половецькими ханами і користався з їхньої допомоги у боротьбі проти інших руських князів. У 1185 році разом з молодими князями несподівано пішов у половецькі степи і 13 травня зазнав нищівної поразки від ханів Гзи (Кзи, Кзака) і Кончака, потрапив у полон, та незабаром зумів утекти. Цей похід І.С. оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», йому присвячено особливу воїнську повість, включену до Київського літопису під 1185. Дальші його відносини з половцями були спорадичними. Виступав разом з іншими південно-руськими князями проти Всеволода Юрійовича володимиро-суздальського (1196). У 1198 став чернігівським князем і залишався ним до смерті». (Малий словник історії України, Київ, 1997).
Давно відома істина, віками перевірена: не все так просто в людському житті, а в княжому, та ще у ті лихі часи, й поготів. Не все було просто у житті й того, до кого везли медовим поїздом галицьку князівну Єфросинію Осмомисл. Він належав до клану невгамовних і гоноровитих Ольговичів, які постійно і затято боролися з руськими князями – то за владу в Чернігові, то за владу у стольному Києві, часом залучаючи до цього і ворогів Русі. Не був винятком і він.
Року 1093 половецька хатунь (ханська дочка) вперше стала великою княгинею київською, жоною Святополка II (Святополк-Михайло Ізяславич, син Ізяслава Ярославича). Її батько, хан Тугоркан, був знаменитий на Русі (за свою віроломність, підступність і жорстокість), його ім’я увійшло навіть до билин. Ба, навіть у слов’янську міфологію, де він став прообразом Змія (такий був лютий) Тугарина, Тугарина Змієвича – демон зла в образі істоти змієвої породи. Навколо нього сплітаються змії вогняні, сам він свистить по-зміїному, кінь його ірже по-звіриному. Родич Змія Горинича та Вогняного Змія. В Київській Русі в епоху її боротьби з кочівниками Тугарин (він же Тугоркан) став символом дикого степу та небезпеки, що йшла звідти.
В Руському літописі він згадується двічі.
«Урік 6602 (1094). Учинив Святополк (Ізяславич) мир із половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького».
1096. «Прийшов Тугоркан, тесть Святополків, до Переяславля місяця травня у тридцять і перший день і став довкола города. А переяславці заперлися в городі. Святополк тим часом і Володимир пішли на нього по сій стороні Дніпра, і прийшли до города Заруба і тута перебрели ріку. І не провідали про них половці – бо оберіг їх Бог, – і, приготувавшись до бою, рушили вони до города. Городяни ж, узрівши їх, зраділи і вийшли до них обох. А половці стояли по тій стороні Трубежа, приготувавшись до бою.
Коли ж Святополк і Володимир вбрели в Трубіж до половців, то хотів Володимир почати ладнати дружину, але вони не послухалися його, а вдарили в коні до противників. І, це побачивши, половці кинулись втікати, а наші погнали вслід за ворогами, рубаючи противників.
Учинив у той день Господь спасіння велике, місяця червня у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк, яко тестя свого і яко ворога. І, привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир Печерський».
Майже всі Рюриковичі поріднилися з половецькою знаттю – приклад цьому подав Мономах, який одружив своїх синів на половецьких царівнах.
Засновник Москви Юрій Долгорукий (син Мономаха) принаджував до свого двору «лепших» ханів половецьких з волгояїцьких орд, які сиділи на Волго-Каспійському торговому шляху. Андрій Юрійович Боголюбський за зовнішніми ознаками і звичками та вдачею був швидше половцем, аніж руським. В Олександра Невського (правнук Юрія) половецької крові було більше, як слов’янської.
Святослав Ольгович Новгород-Сіверський був сином однієї половецької хатуні (дочки Тугра-хана) і чоловіком другої – дочки хана Аєпи. У князя Ігоря Святославича, виходить, половчанками були бабця і мачуха.
Варто додати, що з половецькими нареченими приходила почесна охорона на вічне поселення (сотні воїнів із сім’ями). Вони селилися навколо княжих палаців і ставали одним з компонентів змішаного міського населення.
Ігор (в хрещенні Георгій, але під другим своїм ім’ям його ніхто не знав) народився 3 квітня 1151 року в Новгород-Сіверську, в княжій сім’ї.