Яса. Том 1
Шрифт:
Жартувати не жартували, а гомоніти поважно гомоніли. З могили було видно далеко наокіл. У бік південний скільки не зори – поля й поля, доли і видолинки, земля пана Замойського, і в східний та західний також, а в північній стороні текла річка Гнилий Тікич і стояв панський фільварок. Фільварок – по той бік, на високому березі, серед парку-гаю; окремо замок, як величав свій будинок пан, і окремо чорний двір, далі ще шмат поля, а за ним ліс, панський таки ж, Вітряним званий. До фільварку їхати греблею через високу камінну браму. Село розкинулося по цей бік, уподовж Гнилого Тікичу, на горбках та по долинах, одною предовгою і кількома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хліви та обори і городи здебільшого до річки. А за городами берег, далі річка, оступлена зобабіч високими очеретами. Річка широка й гарна, тільки рибу в ній людям ловити заборонено, їм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крізь зуби двох водяних млинів, вода тече невеликим швидким потічком, скаче по корчах і по каменю. Село мріє в мареві, поблискують проти сонця всі три бані Миколаївської церкви, а на шпилі фільварку, гейби жайворове крило, тріпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що їхній пан Казимир зовсім не граф, а тільки однофамілець графів, але хто осмілиться сказати те панові, та й кому до того яке діло.
– Замок колись був ще більший, тільки дерев’яний, – каже Філон, облизуючи та ховаючи до кишені дерев’яну ложку-рибку.
– Багато ти знаєш, – недовірливо кидає Яків, на прізвисько Струль. – Стоїть він уже літ сто.
– Стоїть, та не той, – блискає очима Філон, – той згорів.
– Чого б то він згорів? – облизує й собі ложку Яків. Губи в нього тонкі, а очі великі й сумні, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, і лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не ті очі.
– Бо… спалили козаки Хмелеві. Налетіли і в одну ніч… Кобзар розказував. Отой, що на Пречисту співав на паперті. Він у нас обідав.
Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козаків, про Січ, тільки бояться. Отож і зараз.
– Не бридь дурного, – трохи боязко, а трохи суворо кидає Яків. – Розказуй тільки те, що бачив на власні очі.
– Виходить, кобзар брехав? – прискалює крапчасте, як у кібчика, око Філон.
– Може, й брехав, – понуро кидає Яків. – Йому що – поплескав язиком, та й далі.
– А нам?
– Сам знаєш, за що б’ють дурнів, – звівся на ноги Яків і хвицьнув батогом на вишневому батожилні. – Нам пора запрягать.
І знову: «Соб, сірий, соб, шутий, щоб тебе вовки з’їли. Куди хапаєш, не нажерешся ніколи». Воли притомилися, та й голодні, не напаслися, нерівно йдуть у борозні (то сірий попускає, то шутий), треба підганяти, міцніше тримати плуга. Вступає в ноги втома, болять руки. Врешті Яків кладе плуга лівою чепігою донизу, собкає до волів. За ним тягнеться вузенька, неначе ножем прорізана, смуга – її крає леміш. Сонце сиділо на самій маківці могили. Кінчали оранку раніше, бо субота. Як їхали до села, у церкві бемкав малий, яким дзвонять у піст, дзвін.
Звичайно хлопці під’їжджали до греблі з поля, хоч можна під’їхати туди й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькі, покручені; щоб не наїхати на чий-небудь пліт, воли доводиться вести на налигачі.
Філон поспішав і через те поїхав через Ямне. Й не вів воли, а гейкав з воза. Поспішав, бо крутилася в голові думка зняти з горища та переглянути ятірці. Либонь, за зиму лозові кільця потріскалися, та й дірки не позалатував з осені. За ті ятірці його сварили батько та мати і старший брат Йосип, бо ставив їх Філон у кінці свого городу, в очереті, де людям ловити рибу заборонялося. Філон на ті прохання і погрози батьків та Йосипа не зважав, бо ще не був упійманим. Ставив і виймав ятірці вночі, а як їх знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його…
Філон так задумався, що й незчувся, як воли надали в ході, а тоді й зовсім побігли. Віз саме виїхав на вигін, дорога до греблі – прямо, а вони бігли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло, кинуло, Філон вхопився за полудрабок, і в цю саму мить попереду пролунав тонкий скрик. А віз уже зупинився, і воли пили з відер, які стояли біля криниці. На цямринах лежало коромисло, а з того боку криниці з-за зрубу виглядало кругле перелякане личко.
– Цабе, сірий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали.
Воли ж припали до води, тільки боками хлипали.
– Бодай би ти краще напоїв їх, – почулося з-за криниці. – Добрий хазяїн. Бач, як здухвини позападали.
Філон тягнув воли за налигача і бив їх пужалном по мордах.
– Нехай уже допивають, – пролунав той самий голос, і Філон оглянувся.
Дівчина вже вийшла з-за цямрини, й Філон гаразд бачив її. Кругле, як місяць, обличчя, розлетисті брови, рівний носик, туго стулені губи, невисокого зросту, ставна й зграбна.
– Витягни ще, – наказала дівчина.
Філон погнав важкий цебер углиб, дістав води, подоливав у відра. І втупився зором у дівчину. Вона не відводила очей, спокійно і якось надто впевнено дивилася на нього. «Чия вона? – розмірковував Філон. – Ткачиків? І як її звати?» Аж сам здивувався, що не знає достеменно, чия це дівчина і яке в неї ім’я. Запитати б, але язик неначе прилип до піднебіння. Філон аж розгнівався, але не знаходив способу запитати в дівчини ім’я.
– Чию це воду випили воли? – нарешті спромігся.
– Божу, – відказала дівчина.
Воли стояли, із їхніх морд у відра кльокали краплі, а далі почали смачно хапати спориш, що ріс біля криниці, він аж рипів під їхніми губами.
– Ти ліпше набери води та сполосни відра, – знову наказала дівчина.
Іншим разом Філон би тільки засміявся на таку вимогу, а тепер відвів убік воли, уволив волю. Ще й понабирав відра. Дівчина зачепила їх коромислом, підставила плечі й понесла вгору по вулиці, похитуючи станом у лад ході. А Філон стояв, роззявивши рота, й дивився їй вслід. Стара, сива, облисіла бараняча шапка з’їхала йому на чоло, руки зігнули в дугу грушеве пужално.
З цієї миті Філон перестав бути Кібчиком.
Він одігнав на чорний двір воли й у тихій задумі повернувся додому. В дворі батько – вироблений, переляканий, забитий нуждою чоловік у сірій свиті й сірій шапці, з-під якої вибилося пасмо сивини, – та старший брат Йосип, високий – у материн рід, – широкий у плечах, мовчакуватий і понурий парубок, вдвох розбирали загату з очеретяних в’язок, якими хата була обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стіл подавала Василина, сестра, молодша на два роки від Філона – од Великодня піде їй шістнадцятий.