Яса. Том 1
Шрифт:
– Оддай, – тихо сказала вона.
– Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.
– Коли це потім?
– Як… надивлюся на тебе.
– Дивися. За це грошей не беру.
– Ти пробач, – сказав Філон і знову подивував сам собі: адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. – Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш…
– А ти ходиш? Сюди, до нас?
– Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки…
– Дивися, щоб вони не впіймали тебе. – Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.
– Не упіймають. А якщо впіймають… У мене теж кулаки є.
– Там мати чекають, – занепокоїлася Лукина й підібрала відра на коромисло.
– Завтра неділя. Вийди сюди перед вечором, – попросив Філон.
– Не знаю… Завтра я їду в місто на базар.
– З ким?
– Із Зінькою.
І зникла за хвірткою.
Філон прийшов додому й одразу до батька:
– Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
– Чого це тобі заманулося його везти? – здивувався батько.
– Так струхлявіє. Поки немає іншої роботи.
– Кому зараз треба в місті дрова, – заперечив батько. – Ціна низька.
– Якраз і не низька. Тоді, як навезуть усі, вони і впадуть у ціні.
Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранці й виїхав з двору.
Вийшло на батькове. Та ще він поспішав, аби не випередила його Лукина, аби діждатися її за містом, – продав за безцінь. Хотів купити Лукині бодай стрічку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
Дожидався дівчини в стороні від дороги під грушками, так, щоб і дорогу було видно, й щоб ніхто з односельців його не впізнав. Коли дівчата – міцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зінька – появилися, Філон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.
– Сідайте, хто з товаром, – запросив мовби жартівливо.
Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:
– Звідки такий вощик?
У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішка.
– Спасибі, – сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.
Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:
– А вона не впаде?
– Вона таких вас півкопи на гору звезе, – одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованими колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом і йшла, низько опустивши голову, і за те, що віз немилосердно скрипів.
– Но, гніда, – смикнув мотузяні віжки Філон, і кобила раптом дуже кумедно кинула задом.
Дівчата засміялися, а з ними й Філон.
– Отаке стерво, ще й лукаве та хитре… Задере голову, й тоді не одягнеш хомута. Або розставить на пастівнику ноги, спутаєш, і ходить, наче непутана.
– У нас була кобила, що за псом ганялася, – сказала Зінька. – Вищирить зуби й біжить за ним.
Заговорили за коні, за корови, за овечки, з якими химерами бувають і які вони розумні та хитрі. Філон озвичаївся й почав дівчатам показувати, як хрокає Терещенків кнур і як осавул Лизько підскакує в сідлі, коли їде на поле.
Дівчата заливалися сміхом, аж хилилися на воза.
Кобила тюпала, похиливши голову, з-під розбитих копит порскала курява. Філон помітив, що від дуги одв’язався повід, тягнеться в пилюці, намотав на мотузяні, з порваними сталками віжки, побіг, прив’язав повід до стертого залізного кільця на дузі. Вйокнув на кобилу, але вона навіть голови не підвела.
– Ех, коні, коні, – зненацька сумно зітхнув Філон. – Колись були коні… Бо воля була в людей. Воля на них їздила.
– Яка це воля їздила на тих конях? – запитала Зінька. – У яких людей?
– У таких, як ми.
– Тоді люди були не такі, – суворо мовила Лукина.
– Які ще не такі? – не погодилася Зінька.
– Вольні духом. І горді. Правду Філон каже.
– А батюшка сказав, так Богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому світі…
– Не велено те Богом. Колись усі люди були вольні, – перебив Філон.
– Виходить, батюшка брешуть?
– Ну… не кажуть всієї правди. Приховують, – мовила Лукина. – Вони теж бояться. Дідуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усіх панів повиганяли, а котрих побили.
– Так і стоїть усе те перед очима, – сказав Філон.
– Тебе ж тоді й на світі не було.
– Ага. А от заплющу очі й бачу. Тільки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.
– Ох і розходилися ви. Дивіться, накличете лихо.
Вийшло на Зіньчине. Як переїжджали греблю, в кінці зустріли пана з почтом і гайдуками. Всі верхи, у високих чоботях із закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан, у чорнім жупані, в чорних рукавичках, на вороному коні, одразу за ним – старший гайдук: теж у чорному й на вороному коневі. Очі як вугіль – так і пропікають, чуб зализаний наперед, губи тонкі, стиснуті, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобі в міжбрів’ї, суворе; кажуть, служив він у королівській кінноті, має великі заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Панові років під сорок, ще юнаком бився він у гусарських лавах проти полків Хмельницького.
Гайдуки, либонь, верталися з ловів (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Філону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й підтримувати плечем воза, щоб не скотився в діл.
Пан і його смаглявий охоронець порівнялися з возом. Дівчата посхоплювалися, поставали біля затильника воза, посхиляли голови. Філон напружився під вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повітря розітнув посвист гарапника.
– Шапку, хлопе!
Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звів руку, дівчата зойкнули, Філон прохрипів: