Язиката Хвеська
Шрифт:
— ЗАМОВКНІТЬ! ОБОЄ!
Глянула Іра на людину-орангутанга — і остовпіла.
Ще ніхто і ніколи в житті не наставляв на неї пістолет. Другий ствол Рашпиль націлив на Максима.
— Тепер так: кожен з вас відкриває рота тоді, коли я звелю, — промовив Муса. — Якщо згодні, кивніть.
Полонені кивнули. Максим — відразу, Ірина — трошки подумавши: навіть у такій ситуації небажання, аби їй хтось затикав рота, почало переважувати навіть страх перед Пако, з лиця якого не сходила жахлива хтива посмішка.
— Кажи, лялько, —
— Мій чоловік знайшов скарб, — слухняно повторила Ірина. — Він сам сказав мені про це два дні тому. Де він ці гроші знайшов і де вони зараз, я не маю жодного уявлення. Після того, як він вам їх поверне, я розлучаюся з цим…
— Досить, — перервав її Котовський. — Тепер послухаємо чоловіка.
Максим зітхнув. Під стволом пістолета справді почуваєшся незатишно.
— Запитайте в неї, чи бачила вона ці гроші.
— Ти їх бачила, лялько? — спитав Муса.
— Ні, — призналася Ірина. — Я їх не бачила. Але він сам казав…
— Тихо! — прикрикнув банкір. — Нехай він далі пояснює.
— Розумієте, останнім часом не лише в країні, а й в усьому світі відчувається певна соціальна напруга. Люди часто видають бажане за дійсне, і…
— Коротше! — перебив Котовський. — Без статей і лекцій про міжнародне становище.
— Якщо коротше, то нехай Ірина сама вам розкаже, де, коли і за яких обставин вона почула від мене про той мільйон. Нехай розкаже, особливо про те, як усе це було! Печи, Ірко, їм свої пиріжки, печи! Я цю історію вже чув, але не дмав, що вона сама настільки в усе повірить. Бач, кохана, до чого твій язик…
— Рота закрий! — знову зірвалася Ірина, і тепер її вже не лякав навіть пістолет.
— Вона права, — промовив банкір. — Ми з дівчиною вийдемо в іншу кімнату, і там вона розкаже все, що знає. Розкажете? — він вирішив перейти на «ви».
— Запросто! — відповіла Ірина. — Нехай знає! Тепер я на вашому боці, правда: заберіть у нього мільйон, і не буде в цього козла ні мільйона, ні дружини!
Гордо піднявши голову, вона прослідувала в спальню. За нею, заховавши пістолет, посунув Муса. Останнім з кімнати вийшов Котовський. Максим почув, як грюкнули двері спальні.
Почалося.
Тепер, коли його рідна жінка в такому стані, за її щирість та відвертість він був спокійний.
— Можете бути з нами абсолютно щирою та відвертою, Ірино Григорівно, — промовив Котовський, вмощуючись біля неї на краєчку ліжка. — Чоловік же зрадив вас заради купи якихось папірців. Дайте нам докази того, що він знайшов гроші, і ми вирвемо їх у нього. А ви при цьому не постраждаєте. Добро?
Ірина Бойко кивнула.
— Отже, почнемо з початку, — сказав Котовський. — Значить, два дні тому ваш чоловік признався вам, що знайшов гроші. За яких обставин це було? Ось так прокинувся і признався?
— Ні. Розумієте, — тут Іра трошки знітилася, — ми перед цим посварилися… Ну, і він запросив мене в одне місце, ніби, знаєте, на знак примирення. Роматична обстановка, все таке…
— Сюди? — Муса показав їй рекламний буклет, знайдений на тумбочці серед купи глянцевих журналів.
— Сюди, — підтвердила Ірина.
— Ви там його взяли? Буклет…
— Ні…, — тепер вона справді пригадала: ця яскрава рекламка вже була тут, принаймні, вона навіть думала, що непогно було б колись у цьому буржуйському місці відпочити. — Не знаю… Може, з журналу випала. Знаєте, влітку в глянцеві журнали вкладають такі штуки. Вони ж запаяні в целофан, ось вони і не випадають…
— Хто запаяний у целофан? — перепитав банкір.
— Журнали, — повторила Іра і додала для чогось: — Жіночі журнали. Для жінок.
— У кожному номері — жіноча мрія, — прочитав Муса на обкладинці одного з них, потім жбурнув його на підлогу. — Все ж таки мрія… І як же вна здійснилася?
— Коротше, так: два дні тому по обіді ми зібралися, вийшли з дому і за нами приїхав великий чорний джип, — почала свою оповідь Ірина.
— Карету, значить, подано, — відкоментував Нетудимак.
— Яку карету? Ага, схоже на те, — погодилася Ірина. — Ми сіли…
— І в джипі чоловік сказав вам про гроші?
— Ні, пізніше. Спочатку ми приїхали, потім в номері на нас чекав одяг…
— Ви голі в джипі їхали? — уточнив Муса.
— Кажі ж вам — приїхали ми туди по-простому, а там уже в номері все було. Вечірня сукня, костюм…
— Коротше, карета привезла Попелюшку на бал, — знову втрутився Котовський, в якого ледь-ледь зажевріла підозра: а цей хлопець, чоловік білявки, не такий вже й неправий…
— Схоже на це, — повгодилася Іра.
— І в такій обстановці він сказав вам про гроші?
— Ні, ви що, — Ірина вже захопилася спогадами з дуже недалекого минулого. — Потім ми спустилися вечеряти і познайомилися заодно з двома типами, справжні клоуни. Ну, як Бім і Бом. Один розказав, як вилив під сосну коньяк із пляшки, і виришив за рік перевірити, чи коньяк не пустив коріння, уявляєте? Пішли ми з ними в ліс, Максим копнів заелю і спраді викопав пляшку! Тільки не коньяку французького, як мусило бути, а бренді якогось…
Банкір і людина-орангутанг перезирнулися.
— Замість коньяку в землі виросло бренді? — перепитав Котовський. — І викопували все це два клоуни, Бім і Бом?
— Ні, викопував чоловік, — спокійно сказала Іра. — Клоунам потрібен був незалежний експерт. Тільки вони не те щоб клоуни…, — вона раптом замовкла: хто ці двоє, вони тоді так і не дізналися: — Вони… Саша і Артем…
— Клоуни Бім і Бом, які зовсім не клоуни, а Саша і Артем, полили землю коньяком, а виросло бренді. І то через рік, — підбив підсумок банкір. — Я правильно вас зрозумів?
— Там ще горілка була, — пробелькотіла Ірина, відчуваючи, що її заносить кудись не туди, при тому, що говорить вона чисту правду.