Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Чи міг він розповісти Харнаку, що кілька годин тому одержав повідомлення — шифровка вже у Москві. У самій Москві! А може, навіть у Кремлі?
— За успіхи! — підняв келих.
— Ділова операція? — продовжував допитуватись гауптштурмфюрер.
— Надзвичайно вдала! — з пафосом мовив Кремер. — Дай боже, аби завжди було так!
— Нехай вам щастить, — перехилив келих Харнак. — О, що це за коньяк?
— Тримайтесь за мене, Віллі, не пропадете.
— Саме про це я хотів поговорити з
— Бачу, вам легше випити оцту, ніж звернутись до свого друга з проханням, — сказав Карл. Він уже кілька разів позичав гроші Харнаку і був певен — зараз мова знову піде про це. — Мені соромно за вас, Віллі. Вам потрібні гроші?
— Коли б гроші, — зітхнув гауптштурмфюрер. — Справа значно складніша…
— Я можу вам допомогти?.. Заплутались з дівчиськами цього пронози Сливинського?
— Розплутатись там — не така вже й складна справа. Я б зробив це без вашої допомоги.
Харнак розповів історію втечі з гестапівської тюрми небезпечного підпільника. “Молодець Богдан”, — радів Кремер, який знав у загальних рисах цю історію. Запитав діловим тоном:
— Не розумію, при чому тут ви?
— Моєї вини, власне, нема. Та начальство хоче відігратись на комусь. От і причепились — мовляв, я наказав перевести його до окремої камери…
Карл задумався. Він міг зразу ж владнати цю справу через фрау Ірму — дружину губернатора. Та чи варто? Цей Харнак — розумний і небезпечний ворог, і буде краще, коли його перекинуть куди-небудь на Східний фронт. Але ж чи стане краще? По-перше, він, Карл Кремер, позбудеться своєї руки у гестапо, по-друге, можна скористатися з цієї нагоди і…
— Добре, — швидко сказав Карл, — вважаємо цю справу вирішеною. Заради вас, Віллі, я готовий на все… — Побачивши, як зрадів гауптштурмфюрер, додав: — Але послуга за послугу…
— Я зроблю для вас все, що зможу…
— Не треба так багато, Віллі. Я не вимагатиму від вас, щоб ви стрибнули вище голови. Розумієте, у мене тут є дівчина…
— І ви хочете сказати їй “до побачення”, — підхопив Харнак. — Для цього є сотні способів.
— Не поспішайте, Віллі. Навпаки, вона мені подобається. Це — дуже хороша дівчина, та у неї є один недолік. Вона — українка. А мені хочеться, щоб перед шлюбом моя Кетхен принаймні довела свою лояльність і патріотизм. Зараз вона працює на залізниці. Чи не могли б ви порекомендувати її військовому комендантові нашої станції?
— Я зроблю це легко, Карл. Але я не знав, що ви такий скритний. Мати наречену й досі не показати!
— Вона дуже скромна. Та не хвилюйтесь, при нагоді я вас познайомлю. — Карл налив коньяк у келих. — Я наливаю тільки вам, Віллі,
Кремер підсів до столика, за яким грав його вчорашній партнер — моложавий генерал, манери якого виказували кадрового військового. Генерал поводився спокійно і вільно. Навколо нього крутилися військові — оберсти й майори. Як зрозумів Карл з їхніх розмов, дивізія, в котрій служили офіцери, ненадовго зупинилась в місті і скоро вирушить на одну з ділянок Східного фронту. Кремер хотів дізнатися — на яку.
— Дозволите? — запитав він, простягнувши руку за картою. Генерал, як старший за чином, кивнув: вчорашній партнер йому сподобався — грає легко, ризиковано і, головне, не труситься над кожною програною маркою.
Карта не йшла Кремеру. Він спробував виграти на блефі, та у когось з партнерів виявилась сильна комбінація і він здався. Кинув карти, ніби випадково показавши, що не мав навіть жалюгідної пари.
Гра посувалася мляво, та нараз генералові і ще комусь з партнерів пішла карта. Кремер мав лише три шістки, та раптом різко підняв ставку.
— Що ви робите? — прошепотів йому на вухо Харнак. — Вони роздягнуть вас!
Але партнери не ризикнули відповісти — і Карл з сміхом показав їм свою єдину трійку.
— Боже мій! — схопився за голову літній майор. — У мене було п’ять треф!
Генерал не показав своїх карт, та Кремер зрозумів — у нього також була гарна гра.
Деякий час Карлу не йшла карта. І все ж він підвищував ставки і вигравав.
— Вам сьогодні щастить, — зауважив один з партнерів. У відповідь Карл, який саме виграв крупний банк, показав свої карти.
— Чистий блеф! — мовив хтось захоплено.
— З картою кожен виграє, — засміявся Карл, — а спробуйте так…
Наступна здача не дала йому нічого гарного: туз, валет, трійка, шістка і вісімка… Карл не думав вступати у гру, та раптом відкинув чотири карти, залишивши туза. Повільно відкривав прикуп — туз, сімка, ще туз… Яка ж четверта? Обережно підняв і очам не повірив — джокер! Тузове каре!
Напівзаплющивши очі, аби, бодай, не видали, недбало кинув до банку десять марок. Невже ніхто не має гри? Пас, пас… Хтось відповів. І раптом — п’ятдесят зверху. Хто?
Зустрів спокійний погляд генерала. Виходить, і йому прийшла карта. Знизав плечима і підняв ставку ще на п’ятдесят марок. Генерал відповів тим же.
“Заманює, — зрозумів Карл. — Подивимось, як ти зреагуєш на це?” Витяг з кишені бумажник, відрахував двісті марок і кинув на стіл. Сьогодні це була найбільша ставка.
Генерал глянув на Кремера задумливими очима і поставив ще двісті.
— Мені нічого не залишається, як підняти гру ще на п’ятсот, — люб’язно посміхнувся Карл.