Зірка КЕЦ
Шрифт:
— І мені теж, — відповів Палій.
Ми полетіли в далекий куток залу, але й там було занадто шумно. Тоня запропонувала перейти в бібліотеку.
Палій-Євгеньєв був у чудовому настрої. Він запропонував нам “сісти” на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він з надзвичайною швидкістю й спритністю підставив під себе стілець, що літав у повітрі, і, придержуючи його ногами, “сів”. Ми зробили те саме, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік — Палій поставив її стілець поряд з собою. Я висів вниз толовою, але не хотів змінювати своє положення, щоб не
— Так оригінальніше, — сказав я.
Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня теж не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було зовсім ніякове. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони говоритимуть. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:
— Товариш Артем’єв твій наречений?
Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?. Я пильно подивився на неї.
— Так, — відповіла вона, не вагаючись.
Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на “повітряному” стільці.
— То я не помилився, — тихо сказав Палій, і в його голосі забринів сум.
Отже, і я не помилився, гадаючи, що в них щось було, крім наукового інтересу.
— Я дуже винен перед тобою, Ніно… — сказав Палій, помовчавши.
Тоня ствердно кивнула головою. Палій глянув на мене.
— Ми — товариші, - сказав він, — а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Ніно… Ти це знала?
Тоня трохи похилила голову.
— Ні.
— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?
— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.
Палій кивнув головою.
— І в цьому я не помилився. Ти захоплювалась нашою роботою. А я страждав, дуже страждав! Пам’ятаєш, з якою радістю прийняв я пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе…
— Я була дуже засмучена, коли наша робота припинилася на найцікавішому місці. Адже всі записи робив ти. У тебе залишилися формули. Без них я не могла йти далі.
— І тільки через ці формули ти шукала мене по землі і по небу?
— Так, — відповіла Тоня.
Цього разу Палій щиро розсміявся.
— Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, Ніно, що я занадто всім захоплююсь. Так! Це моя вада, але й моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би “дванадцяти подвигів Геркулеса”, про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх представляють до нагороди. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється… Так от, — продовжував він. — Поїхав я на Далекий Схід і там… закохався в Соню й одружився з нею і вже маю чудову донечку. Дружина і донька на Землі, але скоро приїдуть сюди.
У мене ще більше відлягло від серця.
— Але чому ти став Євгеньєвим? Євген Євгеньєв? — спитала Тоня.
— Євген Євгеньєв — це випадковість. Прізвище Соні Євгеньєва. А вона у мене оригіналка. “Чому б тобі не мати моє прізвище” — сказала вона мені перед тим, як іти в загс. “Твоє то й твоє”, - згодився я. Палія мені було не шкода:
— Але чому ж ти не переслав мені своїх записок?
— По-перше, я був такий щасливий, що забув про все на світі. По-друге, я відчував себе винним перед тобою. Після свого несподіваного від’їзду я двічі був у Ленінграді. І якось бачив тебе з товаришем Артем’євим. Я чув, як ти назвала його прізвище. Відразу зрозумів ваші відносини. В той час я працював уже в системі Кеца, нова робота цілком захопила мене. Я весь жив “небесними інтересами”. До нашої з тобою роботи, признатися, втратив усяку цікавість. Я пам’ятав, що наші спільні записи я мушу повернути тобі… І ось я зустрічаю товариша Артем’єва. А треба сказати, що це сталося в дуже гарячий час. За годину до того, як вилетіти з Ленінграда, ми раптом одержали телеграму про те, що нам треба закупити деякі фізичні прилади, щойно випущені ленінградськими заводами. Ми з товаришем розподілили покупки, умовившись зустрітися на розі вулиці Третього Липня і проспекту Двадцять п’ятого Жовтня. Тому я й поїхав так швидко, що не встиг залишити свою адресу. Встиг тільки крикнути: “Памір, Кец”. А приїхав на Памір і закрутився. Потім полетів на Зірку Кец, звідти — у міжпланетну подорож. От тобі й усе… Винен, цілком винен!
— Але де ж, нарешті, ці записки? — вигукнула Тоня.
— Тільки не скинь мене, будь ласка, з стільця, а то впаду і розіб’юся на куски, — засміявся Палій. — Ба! Тобі зовсім не треба було літати на небо, щоб одержати їх. Вони залишились у Ленінграді, в будинку майже поряд з твоїм, у моєї сестри.
— І ти не міг навіть написати про це! — з докором сказала Тоня.
— Покірної голови і меч не бере, — сказав Палій-Євгеньєв, підставляючи Тоні свою чорноволосу голову.
Тоня запустила пальці в його буйну шевелюру і, усміхаючись, посмикала. Обоє вони від цього руху закружляли.
— Висікти тебе треба, негідника, а не до нагороди представляти!
— За що висікти, а за що й нагородити, — жартівливо заперечив Палій.
Тоня раптом повернулась до мене і сказала:
— Ну, що ж, летімо на Землю, Льоню?
“Летімо на Землю! Льоню!” Як порадували б мене ці слова кілька місяців тому! Тепер же порадувало тільки слово “Льоню”. Що ж до польоту на Землю, то…
— Про це ми ще поговоримо. Не можна ж так скоро. І в тебе, і в мене є незакінчені роботи, — відповів я.
— Як? — здивувалася вона. — Тепер ти не хочеш летіти зі мною на Землю?
— Хочу, Тоню. Але я стою перед великим відкриттям у біології. І закінчити цю роботу можна тільки тут. А робота насамперед.
Тоня подивилась на мене так, ніби бачила вперше.
— Ти, здається, успішно дозрів на Кеці, - сказала вона чи то насмішкувато, чи то похвально. — Цієї твердості характеру я в тобі ще не помічала. Що ж, такий ти мені більше подобаєшся. Роби, як хочеш. Але я тут залишатися вже не можу. Свої роботи я закінчила навіть з перевищенням плану, як кажуть, а нові починати не збираюсь. Мені треба закінчити ту, яку я почала колись з Палієм.