За золотом Нестора Махна
Шрифт:
Але фортуна відвернулась від махновців. Тільки-но вони дістались міста Бучача на Тернопільщині, як усіх заарештувала польська дефензива (контррозвідка). Спочатку їх доставили у місто Станіслав, а звідти — у Щолківський табір.
Постійно тривали допити. Агенти дефензиви, яких підсаджували у камери до махновців, жадібно ловили кожну фразу про їхні плани і наміри, підслуховували і хитрощами вивідували будь-яку інформацію. Польський уряд багато знав про діяльність Повстанської армії батька Махна в недалекому минулому і не збирався необачно звільняти затриманих. Поляки мали великі сумніви щодо мирних намірів колишніх повстанців.
Незабаром на основі зібраної дефензивою інформації Махну було пред’явлено звинувачення у підготовці збройного повстання в Східній Галичині з метою її відриву від Польщі і приєднання до Радянської України. Нестора з Галиною, Лепетченка та ще кількох чоловік перевели до Варшавської в’язниці.
Операція зі звільнення Махна
Кінець травня 1923 року видався теплим і лагідним. Сонце ще не палило по-літньому спекотно, листочки на деревах були ніжно-зеленими, а трава — м’якою, духмяною і шовковистою. Махновці, яких після майже 14 місяців перебування у польських в’язницях нарешті звільнили і розмістили в бараках у Варшаві, в ці дні часто збиралися за будівлями на толоці, всідалися просто на траву і до сп’яніння насолоджувалися свободою, чистим повітрям, одним лише безтурботним єднанням із землею.
А сам батько Махно ще сидів у Мокотувській в’язниці. Скориставшись дозволом його вагітній дружині виїхати на лікування до Варшави, він доручив їй відвідати посольство Української Республіки у Польщі і почати переговори про укладання угоди з радянською владою. Галина Кузьменко зробила все, як велів чоловік. Український уряд на це дав категоричну відповідь: ніяких переговорів з махновцями не вести і жодних обіцянок не давати.
Активізація діяльності махновців за кордоном змусила керівництво ГПУ вжити додаткових заходів для одержання якомога повнішої інформації про їхні плани і наміри. Відповідну вказівку одержали іноземний відділ ГПУ і представник варшавської резидентури зовнішньої розвідки. Вся зібрана інформація надходила до Харкова в ГПУ Української соціалістичної радянської республіки.
На початку 1923 року з резидентури надійшло чергове повідомлення. Знову група махновців (11 осіб) звернулася з проханням надати дозвіл на повернення в Україну. Резидент при цьому зробив свої коментарі: «Ми вважаємо, що цих людей можна сміливо пропустити на батьківщину. У нас є всі підстави вважати, що Махно був щирим, коли намагався зв’язатися з Радянською владою. Він прекрасно і мужньо тримається у в’язниці, не компрометуючи нікого, хоча за останнє він одержав би і свободу і ще дещо. Його люди, які пережили арешт у поляків, тепер налаштовані рішуче на користь Радянської влади… Вважаю, що потрібно посприяти як прискоренню видачі їм такого дозволу, так і використанню цих людей після їхнього повернення у наших інтересах».
Зваживши всі «за» і «проти», керівництво ГПУ прийняло рішення: в’їзд махновцям в Україну, де вони будуть під пильним наглядом і не такі небезпечні, все ж дозволити. За рештою, хто залишиться за кордоном на чолі з Махном, продовжити пильно стежити і регулярно доповідати всю інформацію.
У цей час активізувалися польські анархісти. Якось у бараках з’явився невідомий молодик з жінкою і почали питати про махновців. До них вийшли Лепетченко і Сергієнко.
— Мене звати Ніка, — назвавсь чоловік, — а це Барбара. Ми польські анархісти. Хочемо з вами порадитися щодо Махна.
— А що з ним трапилося? — занепокоєно запитав Лепетченко.
— Поки що нічого не трапилося. Але незабаром суд. Його можуть засудити до кількох років і посадити у в’язницю до політичних. Звідти визволити його майже неможливо. А зараз ще можна його відбити.
Після цих слів Лепетченко з Сергієнком переглянулися. За роки, проведені в еміграції, вони стали обережними і навчилися не довіряти першому зустрічному. Ніка зрозумів їхні вагання, тому після паузи додав:
— Ваші анархісти Аршинов і Волін самі надіслали мені листи з проханням організувати операцію по звільненню Махна.
— А як би і нам побачити ці листи? — із сумнівом спитав Лепетченко.
— Ми їх не взяли з собою, але завтра принесемо.
Наступного дня Ніка приніс листи. На їх читання зібралися Лепетченко, Сергієнко, Харламов, Зайцев і Бурима. Аршинов і Волін дійсно писали, що Ніці можна довіряти у визволенні Махна. Але махновці виявляли обережність і з відповіддю не спішили. Вони розпитували про Нестора Івановича, як він себе почуває, які саме йому пред’являють звинувачення, коли буде суд і таке інше. Нарешті домовилися, що ввечері Ніка пришле Барбару за листом для Махна.
Коли поляки пішли, Лепетченко сказав:
— Все ж ми не можемо бути певними, що їх не підіслала дефензива. Давайте краще напишемо Махну зашифровану записку, в якій про все розповімо і запитаємо, як нам діяти далі.
Записку, незрозумілу для чужих очей, написали шифром, яким Махно користувався ще в ті часи, коли сидів у Бутирській в’язниці. Навчив йому потім і своє близьке оточення.
Протягом трьох тижнів ніякої відповіді не було. Ніка пояснював, що зараз немає тих охоронців, через яких можна передати записку. В неділю, коли після вечері всі сиділи і обговорювали можливий розвиток подій, нарешті з’явився схвильований Ніка.
— Завтра маємо шанс відбити Махна, — повідомив він. — Його вестимуть на ознайомлення з обвинувачувальними матеріалами. Буде лише два конвоїри. Такої нагоди може більше не трапитись.
Ніка дістав п’ять револьверів, набої до них і 250 тисяч марок. За цим спішно змалював план операції, хто чим має займатися і зник. На прощання сказав, що має багато справ, треба підготуватися, наголошував на тому, що все трапилось так несподівано.
В цю ніч махновці ще довго не лягали спати. Спочатку Лепетченко взяв револьвери й набої і вийшов з бараку. На смітнику він знайшов жерстяну коробку, старі ганчірки, спакував у них зброю і зарив у надійному місці. Повернувшись, розділив порівну між товаришами гроші.
— Що будемо робити? — запитав.
— Треба визволяти батька, — озвався Харламов.
— А якщо це провокація? — висловив сумнів Григорій Сергієнко.
— Ось і я про те ж саме всі ці дні думаю, — підтримав його Лепетченко. — Вийдемо ми на діло, і тут всіх нас разом з Махном агенти дефензиви переб’ють. Не треба буде ні суду, ні слідства… їм полегшення.
— А якщо це не так, — стояв на своєму Василь Харламов. — Якщо Ніка зі своїми друзями справді хочуть допомогти Махну, а ми їх підведемо.