За золотом Нестора Махна
Шрифт:
— Що тепер про це говорити, — перебила його Галина. — Ось влаштуємося, дасть Бог, все уляжеться, тоді і про це поговоримо. А зараз треба думати, як будемо переправлятися. Ти ж бо зовсім слабий. Без човнів не впоратись. Я зараз скажу хлопцям…
— Не треба, — з ледь помітними сердитими нотками у голосі перебив її Махно. Він не любив, коли дружина втручалася у справи і починала розпоряджатися. — Я вже послав Льовку з хлопцями на розвідку. А ти подивися, скільки у нас харчів лишилося.
Зіньковський з двома десятками вершників спускався з пагорба до річки. Тут місце для переправи видавалось непоганим. Неширокою смугою до Дністра виходили зарості кущів та дерев. А праворуч і ліворуч на кілька верст добре проглядалися береги й підходи.
— Праворуч біля річки — вершники! — несподівано крикнув Хома Кущ. Всі повернули голови туди, куди показував рукою Хома. Там шляхом неспішно просувався невеликий загін, чоловік десять. Вони наближались.
— Треба тікати, а то помітять, — запропонував хтось.
— Всім залишатися на місцях, — твердим голосом наказав Зіньковський. — І ніякого самоуправства. Спокійно рушаймо їм назустріч. Зброю тримати напоготові. Але поки не порівняємося з ними, нічого не робити. Вперед!
Махновці пришпорили коней, перебралися через неглибокий яр і звідти вже неквапливо подалися встріч. Наблизившись на відстань прицільного пострілу, Зіньковський крикнув, показуючи рукою на північ:
— Ви там нікого не бачили? Ми шукаємо махновців. Вони десь мають бути в цьому районі. Час вже з ними кінчати.
Аж тут загони зблизилися. Червоноармійці не встигли отямитися, як побачили спрямовану на них зброю. Без жодного пострілу їх спішили і зв’язали.
— Тепер слід поспішати, — сказав Зіньковський. — Незабаром їх почнуть розшукувати. До того часу нам треба вже бути на іншому боці.
Потім він звернувся до полонених.
— Ми вас залишимо живими, якщо ви відповісте на кілька запитань. Червоні поблизу є?
Всі мовчали. Тоді Льова дістав револьвер і направив у голову тому, котрий стояв найближче до нього.
— У нас нема часу з вами панькатися. Повторювати не буду.
— За три версти звідси у селі стоїть прикордонний загін, — зляканим голосом вимовив молодий червоноармієць. — Більше нікого немає.
— Де поблизу можна знайти човни? — тут же поставив йому нове питання Зіньковський.
— Он там, за тими вербами, — показав той головою в інший бік, — живе дід. У нього є.
Льовка покликав Куща, наказав взяти ще двох махновців і їхати по човен. Решта попрямували до табору.
Згодом весь загін, близько 80 чоловік, почав спускатися до Дністра. На березі Махно зібрав невелику групу, звелів їм першими переправлятися уплав і вести переговори з румунами, якщо ті трапляться поблизу. Старшим групи призначив Григорія Сергієнка. Решта мали чекати.
Незабаром Сергієнко подав знак, що все гаразд. На березі для прикриття переправи залишили кількох чоловік з кулеметами на тачанках. Бійці почали заходити у воду, ведучи коней. Махна обережно поклали в човен. Біля нього сіла Галина, а на весла — Лепетченко. Підійшов Зіньковський, зняв з пальця золотий перстень з діамантом і подав його жінці.
— Це зараз єдина цінність на весь загін, — сказав він. — У мене румуни можуть його забрати, а тебе обшукувати не будуть. Потім продамо.
Він відштовхнув човен від берега і ще деякий час роздивлявся вдалечінь то в один, то в інший бік. Потім крикнув кулеметникам:
— Коли всі вийдуть на той берег, все лишайте тут, а самі в воду.
— А що з тими робити? — запитав Юхим Бурима, вказуючи на зв’язаних червоноармійців.
— Облиште їх, нехай знають, що махновці не такі вже й кровожери, якими нас розмальовують.
Важко жити без нагана
Коли останні допливали берега, тут на них вже чекали румунські прикордонники. У затриманих відібрали всю зброю — шаблі, рушниці, револьвери й набої — і відвели в село, де містився штаб прикордонного загону.
Румуни вже знали, хто перед ними, і жваво обговорювали цю неабияку подію. Потім кудись телефонували, вислуховували якісь вказівки «зверху». Нарешті розпорядилися про нічліг, бо вже було пізно, і махновці від втоми ледве не засинали на ходу.
Вранці до кімнати, де ночував Махно, зайшов високий статний офіцер з пишними вусами, в акуратно підігнаній формі. Через перекладача запитав:
— Ти є Нестор Махно?
Нестор Іванович злегка кивнув головою і скривився від болю — давалася взнаки поранена потилиця.
— А це хто? — офіцер показав на Галину Кузьменко.
— Це моя дружина.
— Збирайтеся, поїдемо в Бухарест.
— Він не може йти, — втрутилася Галина. — У нього поранені ноги.
Офіцер з перекладачем про щось перемовилися кількома фразами, після чого дозволили взяти з собою ще двох чоловік.
Галина вийшла за поріг. Перших побачила Зіньковського і Данилова.
— Льовка, — покликала. — Нас зараз повезуть в Бухарест. Поїдете з нами. Допоможіть винести Нестора Івановича.
— А решту куди?
— Не знаю.
До будинку вже під’їхали дві машини. В одну вмостили Махна з дружиною, в іншу сіли Зіньковський і Данилов, їм навіть не дали поговорити і попрощатися з товаришами. Така поспішність мала зрозуміле пояснення: у Бухаресті звістка про перехід на румунську сторону махновців викликала занепокоєність. Члени уряду вже зранку обговорювали подію і розмірковували — що робити далі.