За золотом Нестора Махна
Шрифт:
Вислухавши історію його втечі, Нестор Іванович сказав:
— Молодець, Іване, ти завжди був відчайдушним і винахідливим. Мені така людина, як ти, зараз дуже потрібна.
Далі він розповів Лепетченку про останні новини, про поїздку до Бендер, їхнє з Галиною життя в Бухаресті.
— А як там зараз на Україні? — поцікавився Іван.
— Із газет та з деяких розповідей знаю, що кепські там справи. Більшовики жорстоко розправляються
— Треба нам їхати звідси і якнайшвидше, — вставила Галина. — От тільки грошей немає.
— Не в грошах справа, — перебив її Махно. — Недавно польські анархісти передали дещо, обіцяли ще прислати. Треба трішки зачекати. До того ж, наших тут у Румунії багато. Може вдасться всіх зібрати докупи і одержати дозвіл на в’їзд до Польщі.
З Лепетченком визначилися, що він поки що житиме у них, а там буде видно. Так минуло кілька днів. Якось під вечір прийшов Нестор Іванович і запропонував усім разом повечеряти в ресторанчику, який знаходився неподалік. Вони туди іноді заходили з Галиною.
— А чому ти такий радісний? — запитала вона.
— Ще трішки грошей підкинули нам, — весело відповів Нестор. — Треба відзначити це пляшкою доброго вина.
На вулиці дув холодний вітер, тому одягнулися тепло. Лепетченко за звичкою засунув за пояс наган. Тепер він знову відчував себе при ділі — ад’ютантом і охоронцем Махна. До ресторанчика йшли хвилин десять, так що не встигли змерзнути. Всередині було тепло, гамірно і накурено. За одним із столів веселилася велика компанія російських емігрантів. Серед них було кілька чоловік в офіцерських мундирах. Галині це не сподобалось.
— Може підемо звідси? — звернулася вона до Нестора.
— Чого це ми маємо йти? — відповів він з бравадою, хоча було видно, що таке сусідство і йому не до душі.
Сіли до дальнього вільного столу. Відразу підійшов офіціант, який вже добре знав Махна з попередніх відвідин. Замовили вина і легку вечерю. Махно почав згадувати, як вони три роки тому в Катеринославі після конфіскації всіх цінностей з ломбарду влаштували справжній бенкет у тамтешньому ресторані, які страви тоді подавали.
— А пам’ятаєте, Несторе Івановичу, як ви тоді розпорядилися повернути цінності тим, хто доведе, що заклав їх через скруту? — запитав Лепетченко.
— Пам’ятати то пам’ятаю. А чи повернули комусь?
— Кілька чоловік приходили, і їм віддали якісь дрібнички. А більше ніхто не наважився, — засміявся Лепетченко.
Іван перевів погляд на той стіл, де сиділи російські офіцери, і посмішка зникла з його обличчя.
— Що трапилось? — інтуїтивно відчула щось недобре Галина.
— Вони показують в наш бік і щось обговорюють.
В цей час двоє в мундирах із золоченими погонами підвелися і рушили в їх бік. Один зачепив сусідній стіл, на якому перекинувся чийсь фужер.
— Офіціанте! — почули вони п’яний голос офіцера. — Шампанське за цей стіл. Я винен, я за все платитиму.
Він запхнув офіціантові якусь купюру в кишеню і рушив, похитуючись, далі. Сумніву не було, прямував до них.
— Щось мені твоя морда знайома, — звернувся він до Нестора Івановича, підійшовши ближче. — Ти, часом, не Махно?
— Махно, — сказав другий. — Я його фотографію в газеті бачив. А я штабс-капітан армії барона Врангеля Сорокін. Думаєш, ми забули, сучий ти сину, як ти разом із Фрунзе заганяв нас у Криму в море?
— Підемо звідси, — взяла за руку Нестора Галина.
— Нікуди ви звідси не підете, — озвався перший офіцер.
Він схопив зі столу недопиту пляшку з вином, розбив об край, залишивши в руці її горло з гострими відколами. Лепетченко весь напружився і готовий був у будь-яку мить кинутися на врангелівця. Він помітив, як закам’яніло обличчя Махна і очі миттєво налилися люттю, як побіліли і міцно стислися губи. Не підводячись, чітко вимовляючи кожне слово, той сказав:
— Мене тоді не було під Перекопом, на жаль. Але якби я тебе зустрів тоді у кримських степах, я б тебе і всіх вас миттю відправив би до пекла.
Лепетченко сидів ближче до золотопогонника і першим зреагував на замах руки з небезпечною пляшкою. Лівою ногою він різко вдарив офіцера під коліно. Той скрикнув і відразу лантухом звалився на підлогу. Іван рвучко підвівся і в ту ж мить поцілив у щелепу другого.
— Мерщій вниз, я їх затримаю, — кинув він Нестору і Галині, а сам вихопив наган. Це було вчасно, бо кілька чоловік з ножами в руках вже наближалися до них. Іван стрелив у стелю. Це зупинило нападників.
— Не стріляйте, — благав офіціант, — краще ходімо швидше за мною.
Він вивів їх через чорний хід, повернувся до ресторану і відразу зателефонував у поліцію. Сам бо був таємним агентом і мав доповідати все про Махна: з ким той буває в ресторані, про що говорять і таке інше. Одержавши важливе повідомлення, начальник місцевого поліцейського відділку, що містився поряд, послав кількох своїх агентів вслід за махновцями. Звичайно, він добре знав, де живе Махно, і зразу зорієнтувався, як їх краще перехопити.
Махна разом із супутниками зупинили за сто метрів від його помешкання. Перевірили документи. У Лепетченка їх не було. Обшукавши, у нього знайшли револьвер, тому всіх забрали до дільниці. Згодом Нестора з дружиною відпустили, а Івана затримали й скоро посадили до в’язниці «за незаконне зберігання зброї».
Втеча з в’язниці
Лепетченка засудили до одного року позбавлення волі і помістили у «Дофтану» — центральну румунську в’язницю, яка знаходилася неподалік від Бухареста. Вона мало чим відрізнялася від інших в’язниць. Хіба що, тут були більш суворі порядки, бо начальник, старий служака Іліон Суручану, якому пасок на штанях ледве застібався на крайню дірочку, найбільше дбав про міцність замків і грат. Півроку тому він заклався зі своїм приятелем, начальником в’язниці у Бендерах, що до того часу, коли Іліон має вийти на пенсію, жоден з його в’язнів не втече. До кінця терміну парі залишалося ще півроку.