За золотом Нестора Махна
Шрифт:
Коли до нього привели Івана, з ним, як і з кожним новоприбулим, Суручану почав розмову з традиційної фрази:
— Якщо ти себе будеш гарно вести, з тобою також добре поводитимуться. Якщо ж надумаєш втекти, знай, що дістану з-під землі. Тоді вже начувайся — замордую і згною. Зрозумів?
— Зрозумів, пане начальнику.
— За що засуджений? — продовжував Суручану.
— За незаконне носіння зброї.
— Ой, брешеш, хлопче. За такі дрібниці до моєї в’язниці не саджають. Нам відомо, що ти був ад’ютантом у Махна. Але це там, у більшовицькій Росії, ви могли робити все, що заманеться. А ми ніяких бунтів не терпітимемо. Можемо взагалі всю вашу
Злорадна посмішка з’явилася на самовдоволеному обличчі, яке аж лисніло від жиру. Лепетченко побачив на столі свою справу. Цікаво, що там про нього написано? І чи є щось про втечу від пана Попеску, про забраний наган? Як до цього докопаються, то можуть ще додати терміну ув’язнення. А потім, після відбуття строку, відправити знову до Попеску. Ні, тільки не це!
— Та що ви таке кажете, пане начальнику, — ніби виправдовуючись, поспіхом заговорив Іван, — які ж ми бандити. Ми люди спокійні і мирні, самі нікого не чіпаємо…
— Ви бачили такого, — Суручану звернувся до конвоїрів, — каже, що мирні. Одному ногу зламав, іншому щелепу звернув, всіх відвідувачів ресторану стріляниною розполохав. І він після цього називає себе мирною людиною.
— Так вони ж перші на нас напали, — не стримався Лепетченко, — ми змушені були захищатися.
Він хотів ще щось додати, але Суручану його невдоволено перебив:
— А ти, хлопче, як я бачу, дуже гарячий. Нічого, ми тебе зараз швидко остудимо. Відведіть його в карцер. Заодно це буде для нього профілактикою на той випадок, коли надумає звідси тікати. Нехай краще відразу дізнається, де тоді проведе решту часу.
Карцер був тісний, холодний, з мокрою підлогою. Там можна було лише стояти прямо. Босі ноги, туго закуті в ланцюги, швидко замерзли. Спробував їх розтерти руками, обіперся спиною об стіну і відразу відсахнувся. Стіна булла мокрою і слизькою. Залишалося одне: ворушити пальцями і, скільки дозволяли кайдани, переступати з ноги на ногу.
«Оце так влип» — журився Іван. Він ще не знав, що за порядки у в’язниці, але перша думка, яка повністю заволоділа його свідомістю, була про втечу. Ось лишень він вийде з карцера, ознайомиться з обстановкою, і щось таки придумає. Не може такого бути, щоб не знайшов виходу. Потім головне — якнайшвидше дістатися кордону. Дністер уже має замерзнути, тому перейти через річку буде не важко. А там що буде, те й буде.
В коридорі почулися кроки. Хтось зупинився біля дверей карцеру. Брязнув ключ у замку.
— Ще живий? — насмішкувато запитав тюремник, тримаючи в одній руці шматок хліба, а в іншій кухоль з водою. — А я думав, що ти вже Богу молишся і збираєшся прощатися з цим світом. Ось на, краще поїж, щойно з ресторану обід принесли.
Він голосно зареготав. Віддавши їжу, замкнув двері, при цьому щось весело розповідаючи своєму напарнику про нового арештанта.
Ніч у карцері видалася нескінченно довгою. Пальці на ногах зовсім закоцюбли. В животі бурчало від голоду. Хотілося не те щоб полежати, а хоча б посидіти. «І чи надовго мене сюди запроторили?» — задавався він питанням. Іван ще на волі чув, що декого саджали в карцер і на десять днів, і на місяць. Але ж то за якусь провину. Він же нічого такого ще не вчинив.
Раптом замок у дверях клацнув і перед Лепетченком знову постав той самий конвоїр. Знявши з ніг ланцюги, наказав виходити. Та ноги погано слухалися.
— Давай швидше, — нагримав конвоїр. — Чи може тобі тут сподобалося? Так я можу попросити начальника, щоб ще на пару днів продовжив курорт.
Іванові віддали його взуття та одежу і відвели в камеру, де вже сиділо троє. Один з них виявився одеським євреєм на ім’я Самуїл, якого затримали на кордоні без документів. Він намагався відкупитися золотом, але як сам про це розповідав, «номер не пройшов». Кляті жандарми, побачивши, що на ньому можна поживитися, відібрали все добро, а самого запроторили до в’язниці. Двоє поляків сиділи за пограбування крамниці.
Іван розповів про своє затримання і з часом почав обережно цікавитися тутешніми порядками: як годують, чи виводять на прогулянки, чи можна отримувати передачі. Так у розмовах пройшов день, потім ще і ще один. Він став поступово звикати до свого становища, але примирится з ним не хотів. Більш за все дошкуляли холод ночами, який не давав спати, і погане харчування.
Хоч і не відразу, але згодом Лепетченко знайшов спільну мову з Самуїлом. Спочатку, дізнавшись, що Іван служив у Махна, єврей поставився до нього насторожено, з відвертою неприязню. Як з’ясувалося, махновці у Катеринославі ледве не зарубали його брата. Той дивом залишився живий. Зате забрали всі цінності. Самуїл все допитувався, де ж поділося награбоване золото, якого у Махна нібито було кілька возів.
— Невже залишили в Україні і не забрали з собою, коли втікали до Румунії?
— Так, залишили, — зізнався Іван. — Хіба б ми так тут жили, якби мали золото.
— Ой-вей, як шкода, — сплеснув руками Самуїл.
Коли він говорив про золото, очі в нього блищали, він постійно нервово кусав нігті на руках.
Тоді на мить замислився, потім по-змовницькому стишив голос і нарешті запитав:
— А де ж ви ті вози сховали?
— Та ніяких возів із золотом не було, — відказав Іван.
— Як це не було? Як це не було? — не вгамовувався Самуїл. — Люди що — брешуть? Щось ти, Іване, недоговорюєш.
— Балачки то все, — махнув рукою Лепетченко. — Ну, було якось у нас двадцять пудів золота, але їх довелося покинути, щоб хоч самим врятуватися. Це трапилося ще взимку 1920 року в Гуляй-Полі. Тоді наш загін зненацька оточили дві дивізії 14-ї армії червоних. В останню мить нас попередили вірні люди, так ми кинули кілька гармат і вози із золотом та іншими цінностями, а самі вночі ледве вирвалися з кільця.
— А ще мій брат розповідав, — ніяк не міг заспокоїтися Самуїл, — що ви тоді в катеринославському ломбарді багато цінностей забрали. І начебто закопали їх у Дібровському лісі.
Він пильно дивився Лепетченку в очі, ніби хотів крізь них зазирнути прямо в душу і розвідати всю правду про закопані скарби.
— Та то все пусте люди вигадують, — відмахнувся Іван.
— Почекай, Іване, — взяв його за руку Самуїл. — Не спіши казати мені неправду. Нас сама доля звела тут разом. Ти ж сам тому золоту не даси ради. А я знаю, що з ним робити. Довірся мені. Я старий битий єврей, зі мною не пропадеш. Думаєш, у мене на кордоні все забрали? Погано ти знаєш Самуїла Цукермана. — Він непомітно дістав і показав Іванові дві царські золоті монети. — Під час обшуку я їх заховав під язиком. Цього достатньо, щоб підкупити наглядача і втекти звідси. Якщо ми успішно доберемося до Одеси, я тобі зроблю будь-які документи. Потім ми разом поїдемо до тебе в Гуляй-Поле і відкопаємо зарите золото. А тоді сядемо на пароплав і попливемо хоч в Америку, хоч у Францію. Заживемо як справжні люди. Самуїл Цукерман знає, як живуть справжні люди. А без мене ти відразу потрапиш до рук ГПУ. Ось і поміркуй гарненько над моєю пропозицією.