Загибель Уранії
Шрифт:
Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.
Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно закрились повіки. А уста прошепотіли востаннє:
— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!
— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натиснув на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойс! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її
І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і посторонився.
Зустріч з коханням
— Слухай мене, «Сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «Сину».
Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном: залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.
Їх енергія дуже мала. Її не вистачило б, мабуть, щоб зрушити з місця найлегшу піщинку. Проте тридцять каскадів радіостанції, сконструйованої сином професора Лайн-Еу, можуть дати таке посилення, що шелестіння мушиних крилець здаватиметься гуркотом реактивного двигуна. Дуже мала потужність передавача — не недолік, а досягнення конструкції: «слухачі» на пеленгаторних станціях містера Кейз-Ола в кращому разі приймуть незрозуміле белькотіння серед суцільних шумів, зате камердинер трильйонера чує все так, ніби професор Лайн-Еу сидить поруч нього.
— Слухай мене, «Сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдатів. На біржі — пожвавлення. Пильнуй, «Сину»!
«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.
Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.
Товстелезний головний кухар на чолі загону кухарів та кухарчат священнодіє в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний електрик з головним художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і провалюється в темряву. Головний поет, куйовдячи волосся, щось мимрить собі під ніс. Бігають, аж спотикаються, нижчі служники. І всі боязко поглядають на миршавого старика в золотавому комбінезоні: пан Псойс сьогодні злий, йому все не подобається.
А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.
«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»
Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що тиждень тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».
— Скоро зарожевіє небо, «Сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!
— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.
Він натиснув кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.
Закінчувалось і сервірування стола. Немов солдати на параді, уздовж нього виструнчились служники. І, як справжній головнокомандувач, понад шеренгою пройшовся Псойс.
Служники, на яких падав його погляд, блідли й смикалися до стола, аби поправити серветку чи пересунути якусь із виделок.
— Гаразд! — нікому не дякуючи, не висловлюючи свого задоволення, камердинер трильйонера пішов геть, і аж тоді служники полегшено зітхнули: лихо пронесло, нікого не покарано.
Айт прямував до посадочної площадки, розміщеної на пласкому даху хмарочоса.
У темному коридорі шлях Айтові заступив Свайн. Він уже розкрив рота, щоб вимовити ще якусь із своїх погроз, але Айт різко відіпхнув його.
— Геть!.. Потім!
Зараз було не до розмов. Гостей злетиться так багато, що вертольоти не затримуватимуться на посадочному майданчику ні на мить. А пропустити першу машину Айт не міг і як камердинер містера Кейз-Ола, і як названий син Лайн-Еу.
«В правій лапі — хороший подарунок… — міркував Айт, спускаючись ескалатором. — Що таке «права лапа»?.. Може, праве колесо?»
Айт поспішав, тому прийшов навіть трохи раніше. За графіком головного розпорядника, перший вертоліт мав сісти через три хвилини.
Одсапуючись, Айт сів на ослінчик край площадки. На душі в нього чомусь було і радісно, і тривожно. Може, тому, що почув голос професора. Може, тому, що задишку вже доводиться значною мірою інсценувати. До Айта катастрофічно швидко поверталася радісна і небезпечна молодість.
З висоти сто двадцятого поверху Дайлерстоун було видно як на долоні. Найбільше місто світу сьогодні ледь-ледь проступало брезклими плямками вогнів, здавалося мертвим. Погасли реклами, жоден промінь прожектора не дерся під хмари. Вузькими темними вулицями не рухались автомобілі. Не мерехтіли спалахи електрозварювальних апаратів на окраїнних заводах. Усе причаїлось, чекаючи на перший промінь Блакитного Сонця. Тоді з шаленим гуркотом полетять угору ракети, з усіх репродукторів залунає музика, зашипить вино в келихах. Новий рік, свято весни! Айт завжди любив це свято. Може, тому й сьогодні в нього було хороше на душі.