Загибель Уранії

Дашкієв Микола Олександрович

— Не треба, тату… Ти почав говорити про антикелих.

— Ну, гаразд. Антикелих… Коли б отут, на столі, з'явився такий антикелих з уявним антивином, то, доню моя, ми не встигли б на нього й глянути! Через дві десятимільярдні частки секунди все довкола, скільки сягає око, було б знищено. Страшна це річ — антиречовина!

— І ти її… створив.

— Так, моя люба… — академік підняв келих, подивився крізь нього на вогні лабораторії. Сказав тихо: — Я п'ю за найвидатніше досягнення науки Атомної ери! Ти знаєш: я ніколи не вихвалявся. Але те, що я зробив зараз, не може зрівнятись ні з чим.

Приголомшена Тессі мовчала. Вона дивилася

на свого батька з шанобливим острахом. У напівприсмерку його присадкувата, незграбна постать розпливалась, зливалася з навколишніми предметами. І тільки вогні ліхтарів, відбиваючись в опуклих скельцях окулярів, мерехтіли, блимали, надавали силуетові загадкового, зловісного виразу.

— Не думай, доню, що антиречовина — щось надприродне: у нескінченному Всесвіті є цілі зоряні системи з антиречовини. Які закони існування цього виду матерії, чи може існувати антибілок, а отже, і якесь інше життя — зараз відповісти важко. Єдине, що передбачила твоя мати теоретично, а тепер я ствердив практично, — дві такі форми матерії співіснувати в одному просторі не можуть. Якщо стикається речовина з антиречовиною, відбувається блискавично швидкий процес сполучення, так звана анігіляція. При цьому виділяється неймовірна кількість енергії у вигляді світла й тепла.

— Дуже цікаво… і страшно. — Тессі замислилась. — А як же зберігати таку антиречовину?

Торн не квапився з відповіддю. Він припалив люльку, кілька разів глибоко затягнувся. Потім сказав урочисто:

— Я добився цього, Тессі. Коли хочеш знати, в цьому й полягає моє відкриття. Ну, гаразд. Ходімо.

— Куди, тату?

Жевріючий вогник люльки прокреслив оранжову дугу в напрямку лабораторії.

— Не боїшся?

— Ні, тату.

— Про те, що побачиш, — нікому жодного слова.

— Гаразд.

Це вже вдруге батько запрошує свою дочку відвідати лабораторію, куди заказано вхід навіть самому президентові Монії. Три роки тому Торн показав дочці атомний реактивний двигун. Вчений сяяв од щастя, торочив Тессі про кванти й атоми, коефіцієнт корисної дії та захисні гарантії, а вона слухняно кивала головою і полохливо одсувалася від екрана аеродинамічної труби, на якому виднілась оповита димом червона сигара — перша, ще недосконала модель майбутньої космічної ракети.

Тепер такі ракети літають на Зорю Кейз-Ола щодня. Тессі з цибатого підлітка перетворилася на високу струнку дівчину. А батько не змінився анітрохи. Він усе ще не втрачає надії спокусити дочку своєю незрозумілою й страшною атомною фізикою!

Тессі пройшла з батьком до лабораторії заплутаним підземним переходом.

Ось і лабораторія. Вона тягнеться довгим нешироким півкільцем і нагадує майстерню титанів: скрізь попід стінами стоять монолітні бетонні та свинцеві цеглини, а над ними мертво висять гаки багатотонних пересувних кранів.

Усе довкола залито світлом, таким яскравим, що грані предметів здаються розпеченими до білого жару. Тихо. Безлюдно. Але ні… Он ворушиться якась постать. Вона крихітна порівняно з висотою лабораторії та масивами цеглин. Це старий Кольрідж. Вірний помічник академіка Торна, усміхаючись, поспішає їм назустріч.

— О, Тессі! Жива-здорова? Я так давно не бачив тебе!

Він завжди такий, оцей татусь Кольрідж, — навіть учора для нього вже давно.

Тессі знає, з якою любов'ю ставиться до неї старик. Його жінка й діти загинули під час одного з найжорстокіших і найбезглуздіших повітряних нальотів хрестовиків. Усі найкращі почуття Кольрідж віддав дочці свого друга й керівника.

— Ну, Тессі, вже закохалась?

Це теж обов'язкове запитання. Можна відповідати як завгодно — Кольрідж все одно буде задоволений.

— Закохалась, татусю Кольрідж!

— Гм… і дуже?

— Крихітку-крихітку, татусю Кольрідж!

— Хто ж він?

— Їх аж двоє!

— Отакої… — Кольрідж б'є руками об поли. — Отже, тепер ти забудеш не тільки батька, а й мене?

— Нізащо в світі, татусю Кольрідж!

Така жартівлива розмова може тривати як завгодно довго, тому Торн уриває її з удаваною суворістю:

— Досить, досить! А ну, старий, покажімо нашій дочці, на що ми здатні!

Доки батько з Кольріджем налагоджували апаратуру, Тессі блукала по лабораторії. Все, що вона чула вдома протягом багатьох років, мимохіть відкладалося в її голові. Дівчина пам'ятає майже всі терміни й назви апаратів. Вона знає: там, за товстелезною залізобетонною стіною, у велетенському залі, стоїть злагода, яку називають космотроном. У колосальному кільцевому тунелі, з якого викачано повітря, під впливом магнітного та електричного полів обертаються елементарні часточки матерії. З кожним обертом вони набувають дедалі більшої швидкості і, нарешті, вилітають з такою енергією, що можуть роздробити перше-ліпше атомне ядро. Для роботи космотрона потрібен струм кількох потужних електростанцій, а для охолодження — ціла річка води. І все це для того, щоб створити мікроскопічно малу кількість неіснуючої на планеті речовини.

— Ну, Тессі, готово! Йди сюди.

Всі приготування закінчено. Поперек лабораторії пролягли бетонні та свинцеві цеглини. Вузьку щілину між ними закриває апарат, трохи схожий на електричний холодильник. Поруч стоїть «міс Доллі» — величезна, незграбна машина з клешнями, мов у краба. Коли почне працювати космотрон, в лабораторії порядкуватиме тільки вона, бо випромінювання пристрою для людини смертельне.

Бункер, з якого дослідники керують роботою космотрона, зміг би витримати яке завгодно бомбардування. Його двері мають таку товщину, що Тессі не вистачить рук, щоб зміряти. Але Кольрідж, вправно оперуючи підйомником, пересуває до дверей ще й велетенський бетонний куб.

— Готово!

— Струм! — командує Торн.

Клацнув вимикач. Потьмяніло світло електричних ламп у бункері. Спалахнув екран.

— Пильнуй, Тессі! — голос у Кольріджа хрипкий, схвильований. — Зараз ти побачиш те, чого не бачив, крім нас, ніхто!

Збігло ще кілька секунд. І враз крізь стіни бункера долинув тихий свист. Він голоснішав, підвищуючись в тоні, потім стих. А на екрані спалахнуло неприродне жовто-фіолетове світло. Воно било з щілини між захисними цеглинами, легко пронизувало підставлений апарат, товсту свинцеву плиту, бетонний куб і аж за ним уривалося тупим, пухнастим стовпом.

— Антинейтрони? — пошепки запитала Тессі.

Їй ніхто не відповів. І батько, і Кольрідж клацали перемикачами, не відводячи очей од екрана.

А сніп жовто-фіолетових променів яскравішав, яснішав. Його колір досі лишався незмінним на всьому протязі. Та ось за апаратом, що його Тессі назвала «холодильником», з'явився віночок зеленого сяйва.

— Пильнуй, Тессі!

Затамувавши подих, дивилася дівчина на чудесну гру світла. Віночок виростав, розпадався на окремі пасма. А ті, в свою чергу, розсипались на волохаті довгі нитки. Вже не було жовтого й фіолетового — весь «холодильник» оповило буйне зелене полум'я.