Загнуздані хмари

Романівська М.

Дві постаті обережно підійшли до млина. Чуйне вухо Гордія вловило тиху розмову,

— Хто там? — запитав він з «балкона».

— Я, — відповів молодий голос. — Я, дядю Гордій.

Бензинова запальничка на хвилину освітила обличчя людини, що закурювала цигарку. Щось надзвичайно знайоме побачив Гордій у маленькій, але добре збудованій постаті, в задерикуватому чубі.

— Только! — скрикнув він. — Невже ти?

— Тихше, — зашепотіли йому знизу. — Можна до вас нагору?

Через хвилину кімнатка мірошника вітала таємничих гостей — Толю Катинського, що

з'явився в рідних місцях після довгої відсутності, і товариша Федора — робітника з міського цегельного заводу.

— Який же парубок! — сказав дядько Гордій, оглядаючи зовсім нового Тольку. — Орел!

Катинський хитро примружив очі і запитав:

— Млин усе псується, кажуть. Млин не хоче молоти?

— Не меле, стоїть, як потороча, — відповів Гордій.

І обидва засміялись. Вони зрозуміли один одного. Але Толя раптом сказав:

— Треба полагодити. Хай меле!

— Хіба… — розгублено сказав Гордій. — Хіба ти… ви… у них? Хіба ви хочете, щоб вони забрали весь наш хліб?

— Ви нічого не розумієте, дядю Гордій, — відповів хлопець. І Гордій відчув, що це був уже інший — дорослий і серйозний Толька. — Ваш млин, як човник на морі. Все хвилюється, щоб вигнати катів і збудувати краще життя. А ви тільки кидаєте весла, щоб хвилі їх не ламали. Може, ви хочете бути капітаном і рушити з нами в бій на вашому кораблі?

— Не поетизуй, Толю, — сказав його супутник. — Поговоримо по суті. Скажіть… у вас дуже весело… зараз на селі?

На млині пошепки пішла таємнича розмова. Ніхто не чув її, ніхто не знав, чи заходив хто-небудь уночі до старого млина.

Тільки вранці-рано, щось насвистуючи, почав поратись біля нескладних механізмів повеселілий мірошник.

Минуло затишшя. Подув вітер. І млин цього разу ожив. Хазяїн був цілком задоволений.

Одного вечора, в розпалі роботи, коли куркуль засипав для білих десятки пудів пшениці, приїхав з сусіднього хутора віз, навантажений мішками зерна.

Парубок привіз записку від сусідньої волості: там зіпсувався млин, а треба було змолоти борошно для прибулої роти білих.

Гордій сказав хазяїнові, що він не спатиме цілу ніч, а таки змеле привезене зерно.

Спав хазяїн. Повівав добрий вітер, і невтомно працювали крила млина. На високі сходи, у «терем-теремок», попливли мішки з привезеним зерном.

Мірошник був веселий, як ніколи. Він знав таємницю. У зерні на млин прибували бойові патрони для лісових партизанських загонів.

ОБЛОГА «ТЕРЕМКА»

У зерні — патрони, під мішками в сіні — зброя… Такий подарунок посилав підпільний більшовицький комітет міста партизанському загонові.

Командиром його був товариш Золотий, або інакше — Толька Катинський. Золотистий хлоп'ячий чуб з-під сірої пелехатої шапки, рум'янці на засмаглих щоках, маленька юнацька постать у величезних чоботях. Цей портрет за короткий час став ненависним білогвардійцям.

Бурею несподівано налітав із своїми хлопцями Катинський — із степів, з лісів, з глибоких ярів, розкидав, розвіював білі загони, забирав патрони, припаси і зникав невідомо куди, грізний, невловимий.

Комсомолець Толя, залишений червоними для зв'язку в зайнятій білими місцевості, став талановитим вожаком відважної купки партизанів, яка щодень більшала.

Невідомо, чи впливало те, що Толька був свій, рідний, улюбленець села (а в загоні було багато хлопців — товаришів його дитячих ігор), чи була особлива сила й щирість у всій молодій істоті, тільки дуже любили партизани свого молодого командира.

Густий ліс у темнім яру, землянка в його гущавині були притулком тісної партизанської сім'ї.

Лише теплими осінніми ночами відживали таємні нитки зв'язку між лісом і полями. З села до лісу переправляли харчі й одіж. З лісу до села переказувалися турботи й надії, якими жили лісові люди.

У Тольки нікого рідного, крім старої тітки Явдохи, вже не було в селі. Тольчина мати вже давно лежала в могилі. І тільки сестра Катря, що жила в місті у дядька, рахівника паровозоремонтного заводу, слала інколи братові цигарки і гарячі слова втіхи. Тихий винахідник, його батько, фізик за покликанням, що тридцять п'ять років учив грамоти «мужицьких» дітей, сидів уже давно, за сина, в міській тюрмі. Білі розпатякалися про «чесність інтелігенції», намовляли вилинути на «зрадника-сина». Лагідний, спокійний, він мовчав, уперто кажучи, що нічого не знає. У тюрмі він згадував життя й злигодні всіх великих фізиків, починаючи з Галілея. Білі називали його маніяком, бо дегенератові-слідчому він відповідав фізичними законами, запевняючи, що незнання фізики — велике горе.

Найріднішим на цей час для Тольки став друг його дитинства Гордій. А він, Гордій, наче зразу виріс, змужнів, з того часу як старий млин став точкою зв'язку між робітниками міста й партизанами.

Ще б йому було не вирости!..

Всі злигодні його життя, біль каліцтва, муки приниження, все, що мовчало й ховалось довгі роки у серці Гордія, все це тепер прокинулось і вимагало помсти.

Гордо походжав мірошник Гордій, його крилатий «терем-теремок» переховував бойові патрони, гвинтівки, одяг. А тихенького мовчазного мірошника не підозрював ніхто, нікому з білих не спало б на думку стежити, як кульгавий ходив у ліс по гриби з драною кошовкою в руках.

Насувалася осінь, холоднішали вітри. Дедалі гірше ставало білим. Все дужче тиснула їх Червона Армія, а в тилу налітали партизани. Все рішучіші, все зухваліші ставали натиски Тольчиного загону.

Саме того дня, коли спалахували ракети на весіллі доньки поміщика з поручиком Дроздовського полку, сталася зовсім кумедна історія.

Сам пан полковник, відомий партизанам своєю жорстокістю, незважаючи на тривожне становище, витанцьовував на весіллі.;

Туди ж приїхала на візнику й весела компанія з п'яти замаскованих: сусіди з Комарівки. Веселі попівни виконали обіцянку приїхати на весілля. Три панночки, в костюмах «ранку», «дня» і «ночі», та двоє хлопців у клоунських штанях внесли чимале пожвавлення у весільні танці.