Загнуздані хмари
Шрифт:
П'яний полковник намагався поцілувати ручки стрункій панні, коли раптом вона скинула маску. І блакитні очі Тольки Катинського блиснули разом з дулом нагана. Прогримів постріл,
Багато втратили білі хижаки того осіннього вечора! Загинув «цвіт» карного загону, а зброя, коні переселились у ліс.
Тоді білі призначили за голову Катинського велику нагороду. Начальник контррозвідки заприсягся піймати його живого.
І от одного вечора Катинського таки вистежили на узліссі.
Костюм білого не врятував Тольку. Під кулями звалився кінь, але
Стояла холодна осіння ніч. Рогатий місяць був блідий, немов хворий. Зорі падали, залишаючи після себе зеленкуваті доріжки. Усохлі мокрі бур'яни та листя близького лісу тхнули гострими пахощами в'янення. Старий мовчазний млин чорнів, як величезний змокрілий птах, що спустився на відпочинок. Раптом різкий свист порушив його спокій.
Зарипіли східці, і в старому кожушку вибіг на «балкон» Гордій.
— … За мною женуться! Швидше!.. — задихаючись, вимовив Толька.
Це не був страх, лише уривчасте дихання від швидкого бігу.
І вмить «терем-теремок» став маленьким фортом.
Завищали, зарипіли і важко піднялись угору рухомі східці. Не дострибнеш, не дістанеш, хоч лізь, як мурашка, по високих курячих ніжках!
— Чудні! — усміхнувся Гордій, «дослухаючись до шуму й брязкоту зброї. — Ми перестріляємо їх, мов качок! Так я тебе й віддам, мого малого!
Вони з Катинським «окопались» у кімнаті-«підситку», збудованому ще Семеном.
Цілий ящик патронів, «замок з бійницями», барикаду з лантухів борошна, а головне, незліченний запас відваги — стільки скарбів мали двоє сміливих оборонців.
— Здавайся! — люто залунало знизу.
— Коли б не так! — засміявся Толька. — Ну, капітане — тепер ви таки, Гордію, капітан, — починаймо!
Полетіли з мовчазного млина кулі в освітлені місяцем постаті білих, що обложили млин.
Хто міг стріляти краще від Золотого Тольки?
Ніхто з тих, хто хотів, ставши один на одного, долізти до «балкончика», не лишився живим. А з другого боку друга гвинтівка під рукою Гордія теж заспівала пісню.
Позиція була чудова: немов для них, для такого небезпечного спорту, збудував Семен свій теремок. Білі, щоб націлитись, припадали до стовпів, які стояли навкруги млина. Та це не ховало їх; зверху їх було видно, як на долоні. В них влучали смертоносні бджоли. Стогін, лайка залунали в полі.
Не добираючи, де саме причаїлись вороги, білі стріляли в мовчазний силует млина. Кулі впивалися в його дерев'яне тіло, зав'язали в «барикаді» і не могли знайти двох — невловимих і недосяжних.
— Взяти його! Чортзна-що! — лютував начальник загону. — Я йому, Золотому, виріжу золоті погони…
Він зойкнув: куля з млина поранила його в руку.
— Я спалю його! — люто закричав він.
— По правді кажучи, мене дивує, чому вони досі цього не зробили, — спокійно сказав Гордій. — Ми згоримо, як на соломі.
— Коли б не так! — бадьоро озвався Толька. — По-перше, я для них цікавий у сирому вигляді — це ж дикуни! А по-друге, коли ми запалаємо, це побачать з лісу, і всі мої хлопці будуть тут… Єсть!
Цокнув ще постріл, і ще чиясь голова схилилась на сухі бур'яни. Замішання опанувало білих. Їх було багато — цілий загін, але тепер він танув щохвилини від пострілів з млина. Білі, правда, і не знали, скільки було ворогів. З переляку їм починало здаватися, що в млині — ціла група партизанів. Білі чекали, що ось-ось, нарешті, кінчаться патрони. Але постріли не змовкали.
І тоді, у безсилій люті, поранений начальник таки вирішив спалити млин. Послали вершника на узлісся назбирати хмизу і почали обкладати ним ноги «терем-теремка». Ті, що взялися за це, вийшли з поля обстрілу і, певно, могли б довести справу до кінця.
Це раптом змінило тактику обложених.
— Шкода, Только, розумієш, вибухне… млин… Негідники знищать крила… Що робити? — сказав Гордій.
— Шкода! — глухо прошепотів Толька. Він добре розумів, що значить любов до свого витвору. Раптом нова думка повернула йому енергію.
— Назад! — скомандував він. — Тримай позицію. Я знаю, що робити.
Він вийняв з-за пояса гранату, потримав у руці і кинув у віконце, в лице ворогам. Звук вибуху прокотився аж до мовчазного лісу.
Лютий крик залунав у відповідь, і потім все стихло: білі кинулись перев'язувати нових поранених і почали радитись між собою.
— Тепер не шкодить і закурити, — сказав Толька. — Зробимо перерву. Вони подумають, що в нас кінчились патрони, і полізуть нагору. Ми виграємо час. Знаєш, я мало не забув про гранату. Тепер же мої хлопці почують… якщо не поснули в землянці, і, може, догадаються, що це я. Вони ж знають, що я брав з собою гранату.
Гордій з Толькою закурили, потиснувши один одному руки. Це був дивний урочистий спокій. Наперекір усьому жевріла надія…
— Знаєш, малий, — м'яко сказав Гордій, — коли проженуть цих негідників, почнеться цікаве життя…
Вони, лісові хлопці, встигли примчати до свого командира. Бурею налетіли на білих, геть знищили цілий загін, а потім подалися далі, врятувавши старий млин. Поруч з товаришем Золотим поїхав і Гордій-мірошник.
Епізод на млині став початком героїчного маневру. Партизанський загін з'єднався з повстанцями — робітниками міста — і другого дня вибив звідти білих, прорвавши їх фронт, розчистивши шлях регулярній Червоній Армії.
Тільки старий Катинський цього вже не побачив, його розстріляли білі тієї ж бурхливої ночі. Перед розстрілом він сказав:
— Закон Ома! Ви, невігласи, не знаєте його: що більший опір, тим менша сила!
ВІТЕР ДУЖЧАЄ
… Ніна задумана поверталася додому гомінкими вулицями міста.
Вітер зміцнів і загрожував обернутись на бурю. Дмучи в спину Ніні, він обіймав її тоненьку постать і майже ніс уздовж вулиці, веселий, жартівливий. Так би розпластати руки, як крила літака, і полинути за ним у весняний степ!