Замах на міражі

Тендряков Владимир Федорович

Сьогодні таємні підглядачі донесли, що закаменований Степан часто бував в одного плетільника циновок, який мешкав коло Дамаської брами. Сам старий Ганон від імені первосвященика повелів хапати кожного, хто запідозрений у знайомстві з богохульним антіохійцем. Чимало поховалися, схопили небагатьох, та цього разу Савл наказав стерегтИг щоб звір не втік. Вістей не було, отже, недарма поспішають — звір у своєму лігві.

Завернули в глуху вуличку, що впиралася в стіну Іродового палацу, і попереду в сутінках виросла тінь. Савл, ще не підійшовши до неї впритул,

видихнув:

— Ну?..

— Тут… — кивнула тінь.

З щілини з-під дверей просочувалось слабеньке світло, за дверима ні звуку, ні шереху — зачаїлися. І двері благенькі, кожен, не натужуючись, може видавити їх плечем. Савл сторожко торкнув, двері подалися, тоді поштовхом розчинив навстіж, ступив у душну оселю.

Крихітний вогник світильника мигнув, але не згас під натиском свіжого повітря, двоє лиць втупилися в Савла, одне кошлате, темне, пооране зморшками, очі тонуть у глибоких провалинах, друге бліде, невиразно згладжене, обмерле, тільки очі світяться. Старий і дівчатко шестиліток, коли не менша.

— Ти господар оселі цієї? — спитав Савл у старого.

— Зараз господар ти — і мій, і моєї вбогої оселі… Чекав тебе.

Старий проказує тихо, з задишкою, пооране лице спокійне, а в круглих очах дівчинки жах. І за спиною Савла дихання стовплених у розчинених дверях хлопців. Їх два десятки, і вони озброєні.

— Чи не тебе звуть Ахая? Твоє ремесло — плетіння циновок?

— Нащо зайве питаєш — я той, по кого ти прийшов.

— І ти допомагав отому блюзнірові Степану? У старого задрижали зморшки, він похитав кошлатою головою:

— Ти не згірш мого знаєш, що нічим я не міг допомогти Степанові.

— А коли б міг?

— Зробив би все, щоб урятувати.

Савл дивився на старого — вузькоплечого, з запалими грудьми, тонка поморщена шия, здавалося, ледве тримає бородату голову, і зів’яла шкіра на оголених висхлих до хрускоту руках. Який усе-таки хирлявий і немічний цей ворог високого синедріону.

— Мені шкода тебе, але я мушу…

Старий перебив, здивувавшись:

— Тобі властива жалість, нічний гістю?

І Савл навіть не зміг образитись.

— Подивись на себе, — сказав з прикрістю. — Тебе пожаліє усякий.

— Мене пізно жаліти. Пожалій її.

Старий кволо кивнув на дівчинку.

У її широко розплющених очах тліли відбиті вогники слабенького світильника. Савл занепокоївся, а тому спитав роздратовано:

— Ти хочеш, щоб я взяв її… замість доньки?

— Доньки людини, яку всі бояться і потай проклинають у своєму серці? Стати найпроклятішою? Ні! — Старий потрусив патлами, посидів з опущеною головою, нарешті звів запалі очі на Савла. — Вбий її, коли мене виведеш звідси, і ти вчиниш добро.

За спиною Савла хтось зронив здивовано:

— Овва!

Хтось придушено вилаявся. Старий знущався. Савл стиснув кулаки, подався на нього.

— Я вирву твого поганого язика!

— Вирви… — погодився старий, — та спершу відкрий очі на неї — що її чекає?.. Батька розіп’яли на хресті римляни, він висів багато днів на майдані і гнив… Матір схопили солдати і поглумилися

над нею, вона перерізала собі горло, бо знала — всі у нас набожні, всі матимуть її за осквернену… Дивись на неї, воїн синедріону: вона лише почала жити, а вже тоне у крові. І ти хочеш, щоб вона жила і далі — у крові, у злобі, у голоді, в цьому страшному світі, де добре тільки тим, хто вбиває і ґвалтує? Таким, як ти, що увірвався вночі до чужого дому! Вона не зможе стати подібною на тебе, їй краще не жити. У мене рука не підніметься, а тобі звично. Зроби раз у житті добро, але перед тим виведи мене, щоб я не бачив…

Савл з розмаху штовхнув старого, той упав, а дівчинка з несподіваною спритністю метнулася в темний кут, притаїлася. Вона не скрикнула, не заплакала. Савл не бачив її, лише шкірою відчував, як зіщулилась вона у темному кутку, намагається щезнути.

Савлів штурхан сприйняли як команду. Хлопці вдерлися, схопили старого, виволокли надвір. Хтось перекинув світильник, і в оселі стало темно. Савл стояв у цій темряві, гамуючи дрож в руках і колінах, всією шкірою відчував — поруч ховається дівчинка, боїться скрикнути і ворухнутись. Схоже, що вона вже не вперше на своєму короткому віці отак ховалася і все, що зараз сталося, для неї не новина.

Покинути її тут саму?.. Хіба це не те саме, що вбити? Повільно вмиратиме з голоду. Але, може, хтось дасть їй притулок у своєму домі?.. Хтось — не ти! Тобі властива жалість?.. Властива! Властива! Старий брехав!.. Та куди ж подіти тобі дівчинку, коли нема в тебе ні дому, ні родини, сам ночуєш, де доведеться?.. І що на це скажуть дружки — Савл підібрав богопротивне поріддя?.. Що скажуть, що подумають, чи не сміятимуться?..

Дівчинка ховалася від нього, а за розчахнутими дверима голоси, вовтузіння; запалали смолоскипи, чекали на нього.

Савл гукнув:

— Гей, де ти?..

Мовчання. Гупала кров у голові.

— Гей-ей! — голосніше.

Тихо. Вона боїться. І, напевне, вона вже навчилася ненавидіти. Нащо вона йому?..

Він розсердився, і одразу полегшало. Різко обернувся і вийшов.

Два десятки здорових парубків, озброєних палицями, мечами, при світлі смолоскипів діловито, майже врочисто вели одного немічного старого. Савл йшов за ними, тішився, що смолоскипи горять спереду, ніхто не бачить у темряві його обличчя.

«Краще вбити одного, щоб спасти весь народ!» — ці слова постійно виголошували у синедріоні. Він, Савл, убив Степана. Так, так, усе зробив для цього: зібрав юрбу, привів її на місце страти, і добровольці-кати до його ніг скидали одіж — твою волю виконуй ємо, не свою! Щоб спасти народ богообраний, праведних дітей Авраамових, не якихось проклятих язичників, які поклоняються ідолам! Убив Степана і пишався собою, вгодний богові, зробив добро народу своєму!

Степан сконав мовчки, не благав помилування! І в лице грізному синедріону — царі не сміють перечити! — кинув: «Твердошиї!» Він не міг не знати, що за такі слова життя не дарують. Синедріон не прощає кривдникам.