Замах на міражі
Шрифт:
— Хто такий?
— Я Кампанелла. Той, самий, хто здалеку прозирнув це місто.
Переглянулися, гмикнули:
— Який біс жене тебе до нас?
— Прийшов попрощатися… Востаннє.
— Коли прийшов — проходь, а попрощатися — дзуськи! Звелено сюди пускати, а звідси — ні.
І підштовхнули в спину, щоб чого доброго не надумався повернути назад.
Не встиг навіть образитись, як упало у вічі… Здавалося б, пусте, не варте уваги — просто трава густо пробилася крізв бруківку. Та Кампанелла знав, що таке бува, коли
Приголомшений, розгублений стояв він посеред зарослої безлюдної брукованої вулиці й озирався. Зір зупинився на міській стіні, і фра Томмазо здригнувся від жаху. На стіні знайомі вчені розписи — геометричні фігури — облізли, потріскалися. А напоперек — зітлілий труп, лице чорне і безоке, лахміття відкриває потемніле м’ясо. Тягне смородом. А нагорі на брусі, до якого прив’язана мотузка з повішеним, поважно сидить крук, ліниво скошує агатове око на прибульця — ситий, похмура бестія, пір’я масно вилискує.
Ніколи і ні перед чим не відступав Томмазо Кампанелла, і зараз він рушив у глиб міста: не всі ж тут вимерли, когось напевне, біда обминула, зустріну — розпитаю.
І точно: на порожніх вулицях тричі промаячілн люди у чорному (а колись вважалося — «чорна барва ненависна соляріям»), вони тулилися до стін будинків, а наближаючись, щезали, ніби провалювалися крізь землю.
За четвертою стіною на мармурових сходах він побачив старців. Старці у Місті Сонця!
У всьому світі ці людські ізгої подібні один на одного — брудне лахміття, почварні на лиці, виставлені напоказ гнійні виразки, кукси ніг, покручені руки простягнуті за милостинею, гугняві голоси. Старці у Місті Сонця!..
Кампанелла знав: таким втрачати нічого, вони лише вдають із себе боязких, затурканих, а насправді ж — це найзухваліший народ. І справді ж бо, старці не побоялися з ним побалакати.
— Звідки ти взяв, прибульцю, що у нашому благословенному місті трапилося лихо? — просипів один з вивернутими червоними повіками і білими, мов збиране молоко, очима. — Ми радіємо життю і хвалимо бога за це. Хіба ти не бачиш?
— Я бачу, як ти простягаєш до мене руку за милостинею.
— Виконую повеління наших наймудріших з мудрих правителів щасливого міста.
— Вони звеліли ходити тобі з простягнутою рукою?
— Вони звеліли мені радіти. А щоб радіти життю, я мушу їсти. Потіш мене зі свого капшука, бо інакше я повідомлю, що ти завадив мені виконати повеління.
— І всі радіють так, як ти?
— Усі. Нерадісних у нашому місті немає.
— І всі з повеління?
— А хіба можна робити щось без повеління?
Горбань з утопленою у плечі запорошеною, нечесаною головою хихотнув:
— Ясноокий помилився, у нашому місті є нерадісні.
Старцювата братія заворушилася. Ясноокий зморгнув запаленими повіками, сердито відказав:
— Ти завжди зле жартуєш, Пряма Спино.
— Хи-хи! Вони є, вони висять на стінах, прикрашають
— Але колись ви раділи без повеління на те, — нагадав Кампанелла.
— Ніколи цього не було! Ти брешеш, прибульцю!
— Я знаю. У вас щось сталося. Щось жахливе. Найшла чума? Владу захопив тиран? Що?..
І Ясноокий закрутився, заверещав:
— Ви чули?! Ви чули?.. Це сказав не я! Це сказав він! Ви всі це підтвердите!
А Пряма Спина втішено хихотнув.
— Ми чули, Ясноокий, усе добре чули, до чого ти добалакався з чужоземцем. Тобі хотілося, щоб він сказав те, що тобі не велено. Висітимеш, Ясноокий, на стіні. Хи-хи! І ти, чужоземець, також.
Кампанелла презирливо кинув:
— Що мені може загрожувати у моєму місті? Я дізнаюся, що сталося з вами, і поверну все як було. Ви знову радітимете з власної волі.
Переступаючи через милиці, через цілі і обрубані ноги, він рушив догори по сходах. А навздогін йому хихотів горбань:
— Не встигнеш! Хи-хи!.. Ясноокий випередить тебе.
Для чого Ясноокому випереджувати його, Кампанеллі загалом було ясно. Ще свого часу він вирішив, що всі каліки у щасливому Місті Сонця не повинні байдикувати, бо ніяка тілесна вада не є підставою для неробства. «Якщо, — переконував він, — хтось володіє нехай одним якимось членом, то він має працювати за його допомогою, хоча б у селі, жити на: доброму утриманні і служити підглядачем, повідомляючи державу про все, що почує». Тут усі з тілесними вадами — безногі, безрукі, сліпі, горбаті, мабуть, усі прилаштувалися підглядачами, робота не важка, лише б був попит на неї. А попит, очевидно, є, і чималий, коли держава вітає своїх громадян за радісний настрій.
Кампанелла спішив до храму, щоб стрінутися з правителем.
Біля входу на Храмовий майдан його очікували солдати з мушкетами й алебардами, капітан у начищеній кірасі грузько сидів на коні.
— Візьміть його!
— Я Томмазо Кампанелла — творець вашого міста!
— Ти нам і потрібен!
Льох, куди його повели, мабуть, був такий же глибокий, як знаменита «крокодиляча яма» у Кастель-Нуово, гвинтові кам’яні східці без кінця.
Силоміць заштовхали у низькі двері, у затхлий морок.
— Падай! Зустрінеш давнього знайомого… Він упав на слизьку кам’яну долівку.
У темноті зашурхотіла солома, почулося чи то схлипування, чи то смішок. Кампанелла сів.
— Хто ти, друже? — спитав він.
Смішок у відповідь. Тепер уже виразно — не схлипування.
— Я Кампанелла. Я породив це місто, а мене схопили у ньому, мов ворога.
Знову торжествуючий тихий смішок і шурхотіння соломи.
— Ах, так, — розсердився Кампанелла, — тут тепер радіють, коли їм повелівають. Тобі, нещасний, яка потреба у цій ямі виконувати цей паскудний наказ?