Записки українського самашедшого
Шрифт:
Уже приїжджають з Донбасу не куплені й не підпоєні, не декласовані й специфічні — приїжджають нормальні стомлені люди. Декого зняли прямо зі зміни. Дехто думає, що тут справді переворот. Дехто просто хоче розібратися, що, власне, діється у столиці.
Хто їх намалював бандитами? Що ми не поділили? Хто нас розвів по різні сторони барикад? Чого ми боремося за них між собою? Ми ж повинні боротися за себе, а не за них! Зрештою, це Майдан, це віче, це давня наша традиція — сюди можуть прийти всі, крім тих, що за гроші, і кожен висловити свою думку, і спільно вирішувати свої проблеми.
Натомість
Але на цьому відтинку історії саме ці постаті вийшли на кін. І стоять на головній сцені Майдану, і похитуються в такт мажорним ритмам, прикладають руки до серця і співають разом з народом.
А хто б вони були на цій сцені, якби люди не з’їхалися зі всієї України? До кого б вони тут зверталися? До глухих фасадів? До засніжених дерев? До бутафорського глобуса? До козака Мамая з відпиляною баклагою?
Боронь Боже, відчують себе вождями, обранцями, провідниками нації!
Не треба вже поводирів. Нація не сліпа.
Лунають голоси з динаміків, виступають люди відомі й невідомі, промовляють палко і пристрасно, закликають повалити злочинну владу.
Мене теж пориває виступити. Я маю що сказати. Але коли я побачив, хто виникає на тій сцені біля нашого лідера, я передумав. Щойно ж їли з рук тієї злочинної влади, приймали звання й нагороди, а вже переметнулися, вже вони тут. А що, коли ця сцена не що інше, як подіум, а всі вони поп-моделі, діджеї суспільної свідомості? Я ж не знаю, хто їм замовив музику, хто на який здатен кульбіт. Може, для них це шоу, акробатичний трамплін до влади. Ми повстали, а вони імітують. Може, й ці помаранчеві прапори, і стрічки, й шалики лише продукт політтехнологій, психологічно вивірений дизайн.
І взагалі помаранч — це не наш овоч (лізе в голову: бананова республіка, Оранжева республіка). Наш прапор кольору поля і неба, за нього віддавали життя кращі люди всіх поколінь. І якщо вже нас не стає боротися під нашим національним прапором, якщо нам потрібен цей форс-мажор…
Але я відігнав цю думку. Я хотів їм вірити.
Всі хотіли.
Зрештою, це гарний колір, у Нідерландах це королівський колір. Він як очисне помаранчеве полум’я, в якому має згоріти вся нечисть. Навіть щити омонів робляться помаранчеві у відсвітах прапорів. Між ними й нами пурхають надувні помаранчеві кульки. Дуже амортизує.
Приїхала московська опозиція, одягла помаранчеві шарфики.
Європарламентарі обіцяють розповісти своїм онукам про українську Помаранчеву революцію. Її вже називають елеґантна революція, революція усмішок. Може, це вже і є та довгождана усмішка Долі?
Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що
Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом».
— Ти скептик, — каже дружина.
Тепер уже мій скепсис її добиває.
Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний.
Ми вночі біля Кабміну. На пагорбах гримлять барабани. Що ми пікетуємо? Вікна Кабміну чорні. Єдине вікно на якомусь поверсі світилося і погасло. Хтось там із темряви дивиться на нас. Око Дракона. Він нас бачить, ми його — ні.
А барабани б’ють. Диригує дівчина, такий маленький Ґаврошик у в’язаній шапочці, в оранжевущому светрі — як іскорка на снігу. Вона вібрує вся і вимахує, керує тим незвичайним оркестром, надає таких барабанних темпів, що вже невідомо, чи вона творить ритм, чи ритм творить її.
І раптом я побачив Тінейджера. Я впізнав би його серед тисяч — комп’ютерника з пальцями піаніста і обличчям поета. Посинілий від холоду, обмотаний помаранчевим прапором, він разом з іншими б’є в барабан на тому пагорбі навпроти Кабміну.
Між нами люди і люди, нескінченні людські потоки, крізь які, безперервно клаксонячи, прокладають собі дорогу машини. А згори по спадистій вулиці молодь котить, роздягаючись реготом, величезні снігові кулі у формі тепер уже символічних яєць. Гукати було марно.
Увечері я пішов до нього, у студентський наметовий табір. Спочатку мене зупинили, охоронці були нові, і сова у помаранчевій стрічці подивилася на мене круглими очима, — але він мене побачив, підійшов, ми обнялися.
Він перезнайомив мене зі своїми друзями. Ми погрілися біля чорної бочки, на дні якої жевріли відгорілі дрова, і його тонкі музичні пальці світилися над червоним жаром.
Вранці я його знову бачив на пагорбі. Він так само завзято калатав у залізну бочку. Він, що слухав голоси природи, тепер вибиває шалений ритм.
Я бачив, як він сміється. Я бачив, як вільно й невимушено він рухається.
Я бачив, як він увечері танцює з тією дівчиною-Ґаврошиком!
Ось вони й виросли — перше покоління нашої Незалежності.
Ми, які вчора були молодими, ми вже забуксували. Ось молоді. Вони йдуть, побравшись за руки, і скандують. їх справді багато і їх не подолати. Вони вільні й розкуті. У них обличчя не зсудомлені болем подвижництва. Вони безстрашно йдуть на ту ж стіну, на яку йшли ми. Але ми об неї розбились, а перед ними вона розступиться.
Я дивлюся на них очима своєї молодості і впізнаю.
Були шістдесятники.
Була студентська революція на граніті.
Були протестні акції початку століття.
Тепер прийшло покоління Помаранчевої революції. І вже аж ці переможуть. Це вже не те щось середнє між бунтом і пиятикою, що прийшло у міжчассі, що тусувалося по кав’ярнях і застряло на пофіґізмі, коли потрібен був голос покоління, — це вже КЕХТ-покоління, якого ми ждали, і воно прийшло.
Я тільки боюся, що їх теж ошукають.