Заповіт мисливця
Шрифт:
Суворий стародавній ліс — ось перше враження від тайги. Як і багато віків тому, на тисячі кілометрів розкинулося це зелене царство пралісів. На місці могутніх дерев, які загинули, виросли нові. Колись вивернуті вітром дерева перегородили русло річки, і вода століттями струмить крізь ту перепону. Стовбури згнили, а вітер, який позбавив їх життя, приніс сюди насіння, і тепер тут стоять нові велетні — могутні стоп'ятдесятирічні ялини. Подекуди простягається густе сплетення чорних дерев, що стоять, висять і лежать, наче поламані хрести на велетенському кладовищі. То німі свідки вогню, гарячі язики якого лизали й пожирали тут усе живе. Вітер довгий час гуляв по цьому мертвому простору і, нарешті,
Молода поросль здійнялася над мертвими тілами своїх предків, у зелених кронах знову стрибають білки, а цікава всюдисуща крапчаста горішанка літає між деревами, оглядає їх і покрикує на пустотливих білок — ллє тільки так, для годиться, щоб показати свою радість: адже тут знову буяє життя.
У цих лісах до наших днів збереглися також сліди мисливців, які жили багато віків тому: ями для звірів, давно прогнилі огорожі, що тягнуться іноді на цілі кілометри.
Ці огорожі, збудовані з великих стовбурів, перепинали дорогу загнаним звірам. Люди криками примушували їх бігти до єдиного виходу, де на звірів чатували мисливці з напнутими луками. Тварини, які уникали стріл, падали в глибокі ями, викопані перед воротами.
В тайзі ще на початку нашого століття існував культ шаманів, шайтанів, різних лісових та водяних божків, страховиськ і примар. Тільки за часів Радянської влади народи Сибіру, національні меншості та племена почали прилучатися до соціалістичного побуту і культури.
Ще й досі в старих селищах можна побачити рештки дерев'яних жертовників на високих стовпах. Тут колись шамани спалювали жертовні дари злим духам і головному володареві всього лихого — шайтану. На маленьких кам'яних лавочках тліли хутра бобрів і соболів…
Царські сатрапи за допомогою шаманів викликали у відсталих народів Сибіру страх перед «всемогутніми» духами, чортами та страховиськами й тримали людей у незнанні та покорі. Слід підкреслити, що саме сувора, неосяжна тайга з глухими похмурими лісами, непрохідними хащами, великими мочарами, горбатими сопками, могутніми ріками та безіменними озерами могла викликати у темних людей уявлення про гномів та різну таємничу нечисть.
Ставні ялини та кедри стережуть похмуру тишу, яка панує в глибоких урвищах. По схилах ярів стримлять гострі верхівки скель, і довгі коси світлих лишайників та мохів коливаються під вітром, наче невидима рука грає ними, погладжує їх і чеше. Сонячне світло, сто крат заломлене й відбите кронами дерев, просякає на землю вже лише як зелений присмерк.
Надвечір останні промені сонця помалу ковзають по горбатій горі, і гострі кам'яні верхівки, здається, зовсім міняють свій вигляд. Мертво відсвічує срібляста патина лишайників, переплетена тонкими пасмами іржавих ниток, розкиданих між зморшками скель. Тіні ростуть, витягуються, наче довгі знаки оклику, падають у заглибини і ще більше підкреслюють зморшкуватість обгризеної часом і негодою скелі.
Ріка Алхан, яка протікає біля підніжжя скелі, темною стрічкою в'ється навколо гори, і коли барви згасають, лишайники та мохи все ще віддзеркалюються в її гладіні, освітлені тьмяним відблиском померхлого сяйва небосхилу.
З безмежного мовчазного моря лісів, крізь які тече ріка, віє холодний вітер, несучи гострий запах тайги. Темна ніч. Тільки довгі волокнисті вії на скелі флуоресціюють і розсуваються, наче завіси, щоб випустити тихих нічних літунів: сов, пугачів та кажанів. Вони вилазять із тріщин та нір у скелі й тихо шугають у безмовний простір. При місяці гора ще дивовижніша — гострий контраст синюватого місячного світла й тіней утворює на скелях та в урвищах химерні образи.
Давно вже немає тут шаманів, а ріка, як і раніш, обмиває підніжжя гори. І ніч також не перестає творити свої дивні чари. Якщо ми станемо тихо на скелі, то побачимо безшумних нічних літунів. Один з найбільших крилатих володарів пітьми — пугач здивує вас своїми незвичайними діями: він ловить рибу, та ще й як спритно! Тихо вночі. Риба безтурботно плаває на мілині, нагрітій вдень сонцем, вона певна, що в пітьмі світ, який схилився над гладінню ріки, нічим не загрожує їй. Але пугач, як відомо, бачить навіть у пітьмі те, що потрібно йому для їжі…
Як справжній рибалка, він зовсім не боїться змокнути. Птах стоїть непорушно у воді, іноді присідає, розчепірює крила, занурює їх у воду й утворює таким чином загату. Тільки-но якась рибина наштовхнеться на несподівану перепону, як пугач блискавично хапає її дзьобом. Що під час ловів пугач замочить і голову — то байдуже. Упоравшись із здобиччю, він знову розчепірює крила й ловить далі. Велику рибу пугач відносить на берег — не водою, а безшумно злітає в повітря й приземляється на суходолі. Потім він повертається назад і наполегливо рибалить далі.
Не знаю, чи є ще десь такі пугачі, але запевняю, що в тайзі взагалі багато що робиться зовсім не так, як в інших місцях. Навіть кровожерні хижаки тайги час від часу стають вегетаріанцями. Я, звичайно, не хочу цим сказати, що вовки їдять сіно, а тигри пасуться на луках, мирно ремигають і ніжаться у затінку дерев. Таких чудес не буває навіть у тайзі.
Але за певних обставин хижаки з насолодою споживають рослинну їжу…
Далеко за пишнобарвною горою на темному тлі світяться сосни — тайгові чепурухи. Там ясно й весело, бо сонячні промені, пронизуючи зелене шатро віття, сягають до землі, яку щедра природа помережила яскравими орнаментами з барвистих квітів, ягід і кущів. Тут щебече незліченна армія птаства, що гніздиться в чагарниках та підліску. Повсюди тут шумно й жваво, і в людини аж серце тріпоче, коли вона йде по зеленому килиму трав, де шастають різні гризуни та полівки. Звірятка зводяться на задні лапки й цікаво дивляться вслід людині, яка прийшла сюди.
Зеленява темрява пралісів часто облямовує обрій, наче зловісна грозова хмара, і звідси, з ясних місць, здається, що зарості та хащі плинуть у тьмяно виблискуючому сріблі, бо до химерної гри барв домішується ще блиск мільйонів стебел трави.
Життя в тайзі було підпорядковане, особливо раніше, законові, який створила сама природа. Іноді природа правила цілком самостійно, іноді в її дії втручалася людина, яка, однак, за часів царату не мала змоги зробити в житті тайги якісь істотні зміни.
В багатьох місцях праліс лишився недосліджений, покинутий сам на себе, і прогресивні дослідники зі своїми скромними засобами — а часто і з небезпекою для життя — продиралися крізь зелене море дерев, щоб оглянути глухі ліси, сопки, мочари, ріки, озера, та гори.
Золото приваблювало до тайги золотошукачів та авантюристів, підприємці організовували в деяких місцях факторії, скуповували жовтий метал у змучених, виснажених людей, які добували його в надзвичайно важких умовах. Разом з цим підприємці систематично грабували місцеві племена та національні меншості, забираючи в них коштовну хутровину й даючи їм натомість дешеві знаряддя, непридатну зброю, горілку та необхідні продукти. В деяких місцях далекого Сибіру дзвеніли кайдани жертв царського свавілля — засуджених на каторгу людей, що працювали в шахтах, приковані до знарядь, якими вони добували руди, дорогоцінні метали та інші корисні копалини. В глухих селищах жили політичні засланні — сувора тайга здавалася царським сатрапам цілком придатним місцем для поступового знищення противників самодержавства.