Заповіт мисливця
Шрифт:
— Бачите, Олегу Андрійовичу, ото вдалині височіє Сурунган! — вигукнув Єменка. Геолог мовчки оглянув обрій, потім під'їхав до тунгуса й подав йому руку.
На цей мовчазний знак вдячності Єменка скромно відповів:
— Нема за що дякувати, адже ви ще нічого не знайшли. Та й дорога попереду довга.
По прямій до гір лишалося кілометрів двадцять п'ять — тридцять. Але така відстань була реальна тільки для птахів. На конях ми могли досягти Сурунгану тільки ввечері.
По дорозі Олег все допитувався, що означає назва Сурунган. Єменка
— У мене тут цілком ясно зазначено: «Сурунган» і «Співучі г.». Літера «г» може означати тільки «гори». Це що, назви різних гір?
— Співучі, співучі… — розмірковував Єменка. — Здається, що дід розповідав про скелю, яка співала, але щоб так називалися гори, я не чув.
Тут озвався Чижов. Він спитав, чи певен Олег, що літера «г» означає скорочено «гори». Може, йдеться про щось інше.
— Але чого б це дід позначав тільки однією літерою слово, значення якого важко відгадати? Він же писав заповіт для мого батька!
— А може, це тільки натяк на те, що ваш батько добре знав, — міркував Чижов.
— Кілька рисок, підкреслень і поміток у книзі Пушкіна — дуже сумнівні орієнтири для виявлення покладів, — резюмувала Тамара.
— Ви забуваєте про невеличку карту, по якій ми теж можемо орієнтуватись. Я дістав докладну карту цієї частини Сибіру і точно наніс на неї координати місцевості. Крім того, я знайшов у батьковому блокноті опис місцевості, де він бував кілька разів з дідусем, а це теж може стати нам у пригоді.
— І я маю деякі надії, — озвався Єменка.
— Цікаво послухати, — заохочував його Олег.
— Сьогодні ще рано про це говорити. Тільки на місці я зможу перевірити своє припущення. Я маю на увазі давні звичаї наших мисливців. Мій дід щодо цього був дуже точний і позначав навіть ті місця, де бачив соболів. Думаю, що таке важливе місце, як район покладів, повинно бути старанно позначене.
— Сумніваюсь, — втрутився я, — шукачі золота не лишають знаків, які легко можуть привести на місце залягання дорогоцінних металів.
— Ви, Рудольфовичу, забуваєте або ж не знаєте про те, що в мисливців бувають різні умовні знаки. Одні з них — загальновживані, інші призначаються для певної групи мисливців, а є й такі, які знає тільки один мисливець та ще хіба його старший син. Саме такі знаки я й маю на увазі. Тепер ними майже не користуються. Навіть я всіх знаків добре не знаю. Проте я на всякий випадок перемалював їх собі ще дома, перед початком нашої подорожі. Вирішив, що в тайзі вони стануть у пригоді. Правда, поки що я бачив тільки сім знаків. Але й цього досить. Принаймні я вже знаю, що дідові позначки не змиті дощами і не позаростали мохом.
Єменка розстебнув рюкзак і показав нам невеличкий зошит, де було намальовано штук п'ятдесят знаків тайгової мови. Ми з інтересом розглядали ці дивні знаки сибірських мисливців. Деякі з них призначені для вирізування на деревах, інші витесувались на скелях або були зразками фігур, що викладаються з каміння. Двадцять знаків становили родинну таємницю. Почуття взаємодопомоги привчили мисливців у тайзі сповіщати інших про небезпеку, просити допомогу у важкій праці чи при якихось труднощах.
— Як бачите, таємні знаки мого діда мають зовсім інші комбінації, ніж знаки загальновживані. Сподіваюся, що деякі з них ми знайдемо в Сурунганських горах.
— Якщо кожний докладе певних зусиль до справи, то ніякий сатана не перешкодить нам знайти те, що ми шукаємо. А тепер не гаймося, вперед! — весело гукнув Чижов і підстьобнув свого коня.
Але просувалися ми з великими труднощами. Дорога йшла нескінченними й одноманітними заростями. Коні час від часу грузли в болоті і ледве вже перебирали ногами. Ми їхали вузенькою стежкою, яку протоптали звірі. Праворуч і ліворуч стіною стояли зелені хащі пралісу, сплутані й непролазні. Сонце сюди зовсім не пробивалося, але було так душно, що ми обливалися потом. Вирішили відпочити.
Собаки кинулися розгрібати землю, щоб лягти на прохолодний грунт, коні качалися й чухались об дерева, а ми тим часом намагалися розігнати хмари комашні. Всіх нас мучила спрага. В дорозі ми випили всю воду і чай з баклажок, сподіваючись натрапити на річку, яка, за словами Єменки, мала бути десь недалеко. Але річки не було.
Всі мовчали. Кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з цього зеленого пекла. Щоб коням було легше, ми рушили далі пішки, тримаючи їх за поводи. Через дві години Єменка раптом зупинився і стурбовано заметушився між двома великими деревами. Це були кедри. Потім тунгус дістав свого зошита, з хвилину щось роздивлявся в ньому і розчаровано вигукнув:
— Ми їдемо не в тому напрямку, треба повертатися назад!
Ці слова у всіх викликали цілком зрозумілу реакцію. Чижов вилаявся, Старобор заричав, як роздратований ведмідь, а Тамара сплеснула руками над головою, вигукнувши:
— І тільки тепер ви це побачили?
Єменка пригнічено зітхав і доводив, що не він збився з дороги, а дорога збила його.
— Для нас це абсолютно однаково, — констатував Олег, — скажіть, лишень, з чого ви судите, що ми заблудили?
— Ось із цих напівзарослих знаків на двох деревах. Погляньте самі…
Олег уважно оглянув дерева. Я теж підійшов і помітив на товстенному стовбурі шість зарубок. Між ними був ледве помітний хвилястий еліпс.
— Що це означає? — спитав Олег.
Єменка подав нам зошит і показав такий самий, але чітко намальований знак, під яким було написано: «Стій, небезпека! Повертайся!»
На другому дереві була інша позначка. Вона нагадувала собою коло з двома ламаними лініями поруч. Розшифровка в зошиті говорила: «Трясовини, шлях помічений навмисне, для обману недругів».