Заповіт мисливця

Лускач Рудольф Рудольфович

Та Олег тільки знизав плечима і мовчки почав підніматись на скелю. Ніхто не виявив бажання бути його супутником; тоді я скинув свої дорожні черевики, взяв арчі, [6] які носив у похідному мішку, обв'язався вірьовкою і пішов на допомогу геологові. За годину ми досягли вершини і нетерпляче почали роздивлятись, очікуючи якихось несподіванок.

Та навкруги громадилися тільки гострі скелі, порізані ущелинами, зеленіли альпійські луки — все було як звичайно в горах. Розчарований, я запитав Олега, — навіщо, власне, цей ризикований вояж, від якого в мене руки пашіли вогнем.

6

Взуття

кавказьких горців.

Та Олег не відповів і почав орієнтувати компас. Раптом геолог прикипів поглядом до південного схилу гори і збуджено вигукнув:

— Тільки тепер я прозрів, отут, на цьому горбочку! Нарешті ми знайшли те, що так довго шукали. Погляньте он туди, на оту скелю…

Я подивився якомога уважніше туди, куди вказував товариш, але, крім вивітрених і вкритих зморшками кам'яних стін, нічого незвичайного не побачив. Помітивши моє розчарування, Олег засміявся і квапливо почав пояснювати:

— З усіх приладів, які повинні бути в дослідника, найчутливішим і найважливішим є його власне око. Особливо це стосується геолога. Отой частокіл прямовисних скель — явище унікальне. Ці скелі гранітні. Давно, певно, мільйони років тому, коли вулканічні породи застигали, об'єм їх змінювався, і граніт тріскався. За довгастою розколиною ви бачите порожнину в скелі, що звичайно буває у вапняках. От про неї і сказано в записах мого діда. З підніжжя піраміди порожнини взагалі не видно, бо її заступають оці химерні маківки нижчих скель. Отже, перед нами справжня печера, розумієте, незвичайна печера! І нарешті, загадкове «Співучі г.» розв'язане. Літера означає гроти, а не гори. Тепер мені майже все зрозуміло в останній позначці діда на скелі і в його записах в книзі поезій Пушкіна. За трикутником-пірамідою, на якій ми з вами сидимо, стрілкою позначено відповідний напрям за компасом. Потім іде латинська літера «S», що безумовно, є скороченням латинського Sреlaеum — печера. Тепер усе прояснилося, печеру знайдено, і скарб, напевне, там… у тій печері. Наша взяла! Ур-ра-а!

На радощах Олег так голосно гаркнув це «ура», що наші друзі біля піраміди замахали капелюхами й теж закричали тільки не «ура», а «що трапилось?»

Ми з Олегом приклали долоні до рота і почали скандувати щосили:

— Знай-шли ска-арб! Знайшли скарб!

І товариші відповіли могутнім «ура».

Перед тим як спускатися вниз, Олег накреслив в альбомі точну конфігурацію південного пасма скель з усіма деталями та можливими підступами до відкритого входу в печеру. Вхід, очевидно, був на висоті, вказаній в останній позначці, яку Олег знайшов на скелі, тобто близько двохсот сімдесяти метрів над землею.

Ми благополучно спустилися з скелі, і товариші обступили нас, тиснули руки, наперебій розпитували, як це нам пощастило знайти печеру.

Коли ми розповіли про свою мандрівку на гору, всі негайно ж вирушили оглядати місцевість: чи не можна, бува, піднятися на скелястий кряж просто з підніжжя. На превелику нашу радість, виявилося, що на скелі є карниз, який після вирівнювання може нам правити за стежку для підйому. Всі одразу ж взялися за роботу і працювали майже до смерку.

Вечеряти ми повернулися в табір, де нас чекав Старобор. Дізнавшись про наслідки нашої вилазки, він дуже шкодував, що не зміг узяти в ній участь. Мисливець усе ще кульгав, коліно й досі було опухле, тому й наступного дня ми не взяли його в експедицію.

Поласувавши смаженою ведмежатиною, всі відразу ж полягали спати. На цей раз ніч мені видалася особливо довгою. Кілька разів я прокидався. Олег теж перевертався на своїй постелі й бурмотів крізь сон щось незрозуміле.

Зненацька Олег прокинувся, встав з постелі і відкинув положок палатки. Починало світати. Гори були схожі на куліси величезної сцени, які художник розмалював у похмурих тонах. Повиті серпанком, вони здавалися майже нереальними, наче стояли за матовим склом.

Тишу порушувало тільки плюскотіння джерел та крики гірських курочок.

Олег трохи постояв, потім сів на свою постіль, пошкрябав п'ятірнею голову й промовив:

— Цілу ніч мені надокучали страшні сни. Двічі я зривався із скель, раз потопав у озері і, нарешті, — вже перед самим пробудженням — опинився в палаючій тайзі! Ну й нічка! Та воно й не дивно. Ми стоїмо перед розгадкою заповіту мого діда! Десь тут, напевне, бував і мій батько, допомагав дідові. Шкода, що він не дожив до того часу, коли поклади, які дід заповідав нашому народові, почнуть розроблятися. Він би міг керувати цими роботами.

— Це завдання тепер лягає на вас, і, думаю, ви не жалкуєте, — зауважив я.

— Я не жалкую і постараюся, щоб усе було зроблено так, як хотів дід.

У напівдрімоті ми дочекалися ранку. Потім умилися біля струмка й, нашвидку поснідавши, вирушили в дорогу.

Підніматися вузьким карнизом було важко, бо ми несли кирки, заступи, невеликі залізні ломи та інше знаряддя. Весь цей інструмент колись, ще при від'їзді з Вертловки, викликав у мене подив. На моє запитання, що він має спільного із соболями, Олег тоді сухо відповів: інструмент потрібен для «допоміжних робіт». Вхід у печеру трохи виступав над скелястою стіною. Карниз проходив попід виступом. Нам лишалося подолати якихось п'ятнадцять-двадцять метрів, але це був найважчий відрізок шляху. Єменці довелося повернутись униз до підніжжя по альпіністські костилі і додаткові вірьовки. Після цього ми метр за метром почали наближатися до входу в печеру.

Першим піднімався Олег. Опинившись на виступі, він не стримався і радісно вигукнув. Тамара йшла слідом за ним, і тільки-но Олег подав їй руку, щоб допомогти ступити на край печери, як раптом костиль з-під її ноги випорснув — і дівчина скрикнула від жаху. На мить Тамара повисла в повітрі, але Олег сильним ривком втягнув її до печери. Ця подія запам'яталася нам надовго.

Випадок з Тамарою насторожив усіх. Останні чотири костилі ми забивали так надійно, що витратили на це майже півгодини. Тим часом Олег з Тамарою зникли десь у печері. Коли ми гукнули їх, Олег з'явився біля входу, і Єменка дуже вправно кинув йому канат.

Минуло кілька хвилин, поки Олег прив'язав канат у печері. Один по одному ми подолали останні метри шляху.

Коли я став на краю виступу, з печери на мене війнуло холодом. Я зайшов усередину. Це була простора печера заввишки шість-сім метрів. Під ногами в нас лежав товстий шар річкового піску. Це було доказом того, що колись, багато тисячоліть тому, тут вирувала вода. Головний прохід, у якому ми стояли, переходив у низький грот, а далі темнів ще один вужчий прохід. Попід стінами в канавах з піску виднілися купи гострого каміння.

Олег стояв нерухомо, спираючись на кирку, і обличчя його аж світилося від радісного збудження. Коли всі зібралися, він розвів руками, став раптом надзвичайно серйозний і промовив:

— Ось, товариші, ми й досягли мети нашої подорожі. Невимовно вдячний вам за все, що ви зробили для її успішного завершення. Це тут багато років тому мій дід з дідом Єменки знайшли поклади. Вони заповіли своїм нащадкам оберігати скарб і передати його народові. Ця почесна місія випала на мою і вашу долю. У нас немає часу для довгих промов. Тож до роботи!