Заповіт мисливця

Лускач Рудольф Рудольфович

Звичайні слова пролунали урочисто під склепінням печери. Перед початком робіт геолог пояснив:

— Ця печера утворилася внаслідок руйнування скельної маси. Підземна ріка, що протікала тут сто тисяч років тому, пробила собі дорогу в скелі. Печера все більше розширювалася і згодом набула теперішнього вигляду. Пропоную усім поки що не йти далі, а почати розкопки ось тут, у цих канавах, вимитих водою.

Не гаючись, ми взялися до роботи. Розкопали невеликий шар піску, перемішаного з щебенем, і натрапили на золотоносну жилу. Між камінням заблищали зерна дорогоцінного металу завбільшки з ліщиновий горіх. Місцями вони мали вигляд тонких

пластинок. Ми так захопилися роботою, що не відчували ні голоду, ні спраги і все копали, копали, розгрібаючи й пересипаючи пісок і щебінь, аж поки не почало темніти. Хоч в печері було прохолодно, ми спітніли. Нарешті, закінчили свою незвичайну роботу золотошукачів: перед нами лежала купка золота вагою, може, з кілограм або два. Правду кажучи, ми всі трохи здивувалися такому малому видобутку. Адже дід Олега писав у заповіті про поклади великого значення, а наслідки нашої праці цього не підтвердили.

Проте Олег вважав, що ці золотоносні жили, напевне, з'єднані з іншими — головними, значно багатшими.

Після короткого перепочинку ми лаштувалися вже повертати назад, коли щось раптом дивно захрипіло. Ніби якийсь великий звір хрипів у вузькому проході. Я мимоволі стрепенувся й кинувся до рушниці, що стояла під стіною. Всі інші теж схопили зброю і прикипіли поглядом до чорного отвору вузького проходу. Та ось в руці Олега спалахнуло світло електричного ліхтарика й освітило прохід. Він простягнувся перед нами у всій своїй холодній незайманості й був порожній, скільки сягало око. Проте саме звідти й лунали дивні звуки. Протяжні, хрипкі, вони з низьких тонів поступово переходили у високі, поки, нарешті, не перетворилися в завивання. До цих неприємних звуків приєдналося ніби якесь квиління далекої завірюхи, що аж лящало у вухах.

Раптом все вщухло, але тільки на мить. З жерла проходу знову прорвалася какофонія кількох розладнаних, хрипких трубних звуків. Печера гула, мов рупор. Акустика збільшувала ефект цієї страшної какофонії, і Чижов не витримав, зірвав з плеча рушницю й вистрілив у темний прохід.

До гуркоту пострілу, що прогримів у підземеллі, наче удар грому, приєднався несмішливий свист і завивання.

Тамара затулила пальцями вуха й злякано вирячила очі. Олег миттю зірвався з місця й кинувся в прохід.

Дівчина скрикнула й побігла за ним. Та Чижов притримав її.

— Не лізь туди, все це дитячі іграшки — не більше!

— Чому ж ви тоді стріляли, Андрійовичу? — вигукнула Тамара.

— Чому, чому… Щоб припинити цей відьомський шабаш. Від нього у вухах лящить.

Єменка єхидно посміхнувся, штовхнув Чижова в плече і пробасив:

— Слухай, слухай, Петре Андрійовичу, пісеньку, яку ти хотів почути внизу, біля підніжжя піраміди. Зрозумів, нарешті, що ми в Співучій печері? Ніяке допотопне страховище такої не втне…

— Товариші, товариші, — почулося з горловини, — все ясно! Зараз я вам поясню це явище…

Олег повертався, щоб провести нас у прохід. Ми рушили за ним і незабаром побачили кілька вузьких тунелів та маленьких отворів, над якими стояли три великих комини. З усіх отворів свистячи виривалося повітря. На думку Олега, це явище викликане різницею температур на поверхні скель і всередині численних тунелів після заходу сонця. На цій же підставі в різних місцях гір і улоговин виникали повітряні течії, вітри проходили до скельних порожнин і розколин, утворюючи тут диявольські концерти.

Свідком такого явища був і Олегів дід, коли досліджував колись ці гори. Тому він і назвав печеру Співучою. Таємницю було розгадано. Так перший день розкопок завершився несподіваним підтвердженням легенди про Співучу печеру.

Вже стемніло, коли ми повернулись до табору. Тільки за вечерею я відчув, як стомився. Руки й ноги боліли від важкої роботи, спина ледве розгиналася. Попоївши, я відразу ж пішов у палатку й ліг спати. Тільки-но голова торкнулася подушки, як я поринув у глибокий сон. Прокинувся аж уранці.

Всі учасники експедиції вже снідали. Я підсів до них. Ніхто навіть не натякнув, що я довго спав. Тільки Тамара пирснула від сміху, але одразу ж прикрила обличчя записною книжкою, яку тримала в руках. Блиснувши очима, вона мовила з лукавою посмішкою:

— Я пригадала одуда, коли побачила вас. Волосся у вас наїжилось і заспані ви були, як і отой чубатий птах.

— І всі ці шпильки тільки за п'ять хвилин зайвого сну…

— П'ять хвилин? — перебила мене дівчина. — Цілу годину ви хропли, поки ми готували сніданок і розбирали креслення та цифри на плані долини й печери. Ви вже відпочили, і голова у вас повинна бути ясна. Погляньте-но ось на цю карту дідуся Олега Андрійовича.

Креслення в блокноті геолога я вже бачив не один раз, але й тепер, переглянувши його, не міг розшифрувати значення ліній і цифр, які стояли по незамкненому колу.

На думку Олега, коло означало печеру, а лінії вказували напрям проходів. Цифрам він теж не міг дати ради і, трохи поміркувавши, сказав:

— Порівняємо креслення з розташуванням печери прямо на місці і потім побачимо, наскільки правильні мої припущення.

Це, зрештою, було найрозумнішим, а тому ми більше не гаяли часу на розгадування записів і вирушили до печери. Старобор проводжав нас в дорогу найкращими побажаннями.

Без пригод ми прибули на місце і одразу взялися до роботи. Щоб видно було в темних коридорах печера, ми запаслися ліхтарями — трьома електричними і двома гасовими.

По черзі ми розкопували щебінь і пісок, а Олег тим часом освітлював стіни печери і старанно оглядав їх. Ось він клацнув пальцями. Значить, геолог знайшов щось цікаве. Справді, Олег натрапив на слід давнього вогнища. Про це свідчила закурена стіна й підпалини гірської породи на дні печери.

Можливо, печера за давніх, доісторичних часів була житлом пралюдини. На таку думку наводили й стіни, подекуди обтесані і вирівняні. За інших обставин цей факт міг би надовго привернути нашу увагу. Можна було б вивчити сліди прадавніх жителів цих гір доби кам'яного чи бронзового віку. Та перед нами стояло інше завдання.

Ми шукали золото, багато золота. Проте ці надії не справдились. Навпаки, ми були прикро розчаровані, бо жила чим далі ставала біднішою і, нарешті, зовсім зникла. Ми розгублено поглянули одне на одного, а потім усі разом на Олега.

Геолог мовчки нагнувся, набрав у жменю піску й висипав його крізь пальці.

— Що ви на це скажете, Олегу Андрійовичу? — запитав Чижов.

— Не знаю, що й казати. Я й раніш знав, що ця жила не може бути багатою. І чекав тільки, коли мої побоювання справдяться.