Заповіт мисливця
Шрифт:
На гірських вершинах почулися крики. Пара яструбів закружляла в повітрі, вилетівши на лови. Я ще раз оглянув долину і повернувся до входу в печеру. Мені здалося, що я переступив поріг, який відділяв сьогоднішній світ від тих далеких часів, коли ловці мамонтів бенкетували тут біля палаючих вогнищ.
Раптом пролунав глухий постріл. Потім ще один. Ми занепокоєно глянули один на одного: що трапилося? Може, це невтомний Старобор полює десь за скелями?
Ми швидко пройшли шахту й печерні ходи. А коли минули Співучу печеру, на нас війнуло теплим повітрям. Осінній день видався теплий, мов літом. Скелі нагрілися, дзижчали мухи й різноманітна комашня, а десь за скелястими верхами чулися крики.
Я саме проходив це небезпечне місце слідом за Єменкою, коли почулися сердиті вигуки і знову бабахнули два постріли.
Кількома стрибками Єменка досяг певнішого місця, зірвав на бігу рушницю з плеча і теж зник за виступом скелі.
Вибігши, нарешті, на кам'яну площину, я побачив дивну картину. Біля великого каменя на землі лежала Тамара, а збоку, піднявши руки, стояли два незнайомі вусаті чоловіки. В цій вимушеній позі вони застигли перед дулами трьох карабінів, які навели на них вершники у військовій формі.
Олег відразу ж побіг до Тамари, а Єменка широко покрокував до незнайомця, що був схожий на тунгуса-мисливця і стояв біля військових.
Сталося так, що останні два змовники з банди Пуговкіна після довгих пошуків вислідили нас і прийшли до Сурунганських гір. Наші каверзні позначки завели їх у такі трясовини, що бандити ледве вибралися звідти. Кілька днів вони відпочивали, а потім почали настирливо шукати слідів нашої експедиції. Коли знайшли, зрозуміли, що ми їх обдурили. Кляли свого спільника Шульгіна, не знаючи, що він давно вже лежить у сирій землі. Дійшовши до Сурунганських гір, вони завагалися. Сліди зникли, і бандити почали блукати, поки випадково не натрапили на кізяки наших коней і не вийшли знову на нашу дорогу.
Сподіваючись зв'язатися з Шульгіним, вони отаборилися на глухій рівнині в горах і пішли на розвідку пішки, щоб знайти наш табір.
Але бандити не знали гірської стежки. Вони ненароком зірвалися і загриміли разом з камінням на галявину. Поблизу була Тамара, яка саме вийшла на полювання. Дівчина з переляку закричала, і змовники зрозуміли, що виказали себе через необережність.
Вони завагалися, не знаючи, що робити далі, коли це на вузькій стежці зацокотіли кінські копита, і на галявину вилетіли четверо вершників.
Це були прикордонники. В безсилій злобі змовники рвонули з плечей свої рушниці, але тут гримнули два застережних постріли, і пролунала невблаганна команда: «Руки вгору!» Доля обох негідників була вирішена.
В Ленінградському відділенні служби державної безпеки допитували невиправного ледаря і майстра «легких» заробітків Бундусова. Його спіймали, коли він збував дорогоцінний перстень. За ознаками й протоколом слідчий встановив, що перстень належить родині геолога Олега Андрійовича Феклістова, квартиру якого пограбували невідомі злодії, хоч, правда, вони забрали тільки деякі дорогоцінності.
Цей випадок досі лишався нез'ясованим. Бундусов твердив, що перстень він узяв на продаж з комісійного магазина. Довго відмовлявся назвати особу, яка довірила йому перстень, поки, нарешті, не зрозумів, що своєю впертістю тільки обтяжує вину; тоді назвав ім'я. Міліція вже знала його. Це був Кальсонов, колишній власник ресторану. Тепер Кальсонов працював молодшим офіціантом і тягнувся за кожною копійчиною, брав участь у різних аферах, продавав крадені речі.
Того ж дня Кальсонова арештували і влаштували йому очну ставку з Бундусовим. Під час обшуку на його квартирі знайшли і всі інші дорогоцінності, вкрадені в геолога. Припертий фактами, Кальсонов назвав ім'я злодія — Кропивкіна, якого він рекомендував Пуговкіну — справжньому організаторові крадіжки. Колишній лахмітник і збанкрутілий торговець москателями Кропивкін теж довго відпирався, але, нарешті, признався, що разом з Шульгіним пограбував квартиру Олега Феклістова.
Проте ці відомості не задовольнили лейтенанта Сидорова, який вів слідство, його цікавило, чому злодії взяли тільки частину дорогоцінностей, хоч перевернули майже все догори ногами, чогось, напевне, шукаючи.
Кропивкін знизав плечима і насмішкувато сказав, що його спільник був якийсь дивак, бо шукав тільки книгу. Він нібито був пристрасним книголюбом.
Проте лейтенант Сидоров мав свої погляди на такі пристрасті і, встановивши, що Олег виїхав до Сибіру, негайно розшукав його дядька.
Біолог уважно вислухав лейтенанта і пояснив йому значення вкраденої книги поезій Пушкіна. Сидоров спочатку висловив жаль, що Олег відразу ж не заявив про зникнення книги. Але потім, коли біолог сказав, що цінність книги з нотатками померлого геолога до деякої міри проблематична, трохи заспокоївся.
За кілька днів Пуговкіна розшукали й затримали в Іркутську.
Старий лис викручувався як міг, твердячи, що він чесний громадянин, живе тільки на свої заробітки, допомагаючи місцевому кооперативу визначати якість хутра.
Досвідчені працівники розшуку не повірили йому і зробили трус у квартирі цього «чесного» громадянина.
Крім великих запасів цінного хутра, працівники розшуку знайшли велику суму грошей, наявність яких Пуговкін не міг до ладу пояснити. На запитання, де схована книга, вкрадена в квартирі Олега Феклістова, і хто був організатором крадіжки, Пуговкін здивовано вирячив очі. Хоча він і бібліофіл, але, мовляв, усі книги придбав чесно. Нарешті Пуговкін байдуже запитав, про яку книгу, власне, йдеться. А коли почув, що розшук цікавить томик поезій Пушкіна, голосно зареготав. Щоб отаку книжку він крав? Та ж у його бібліотеці є повна збірка творів Пушкіна. На цьому він і затявся, назвавши запротоколовані показання ленінградської трійки Бундусова, Кальсонова і Кропивкіна справжнім наклепом, вимагав очної ставки з цими особами.
Місцеві органи безпеки зупинилися перед складним завданням: де шукати вкрадений томик поезій? До справи взявся один з найкращих працівників розшуку Лисичкін. Він ще раз ретельно обшукав квартиру колишнього промисловця. Цілих два дні Лисичкін пробув у просторій кімнаті, де містилася бібліотека, перегорнув по черзі кожну книгу, ще раз оглянув старанно все приміщення, але книги не знайшов.
Лисичкін вирішив, що Пуговкін, напевне, не держить цієї книги в будинку. Він машинально взяв з письмового стола тоненьку книгу в червоній оправі з написом: «Стандарти хутряних шкурок». Мабуть, Пуговкін часто користувався цим посібником і тримав його під руками. Відкривши книгу, Лисичкін почав гортати сторінки, на яких були зроблені рукою Пуговкіна всілякі критичні зауваження щодо опису різних видів хутра. Слідчий хотів уже відкласти книгу, як раптом помітив, що один листок в обрізі відрізняється кольором від інших. Він був наче більш поруділий. Лисичкін мав звичку уважно, до найменших дрібниць, оглядати все, що могло стосуватися справи, і почав гортати книгу, поки знайшов цей листок. Поглянувши на нього, він аж свиснув від несподіванки. Листок був з книги віршів Пушкіна. Лисичкін прочитав: