Завжди поруч
Шрифт:
– Ну, а навіщо ж ще потрібні друзі? Ми з тобою не розлий вода.
Так і було. Вони вже давно товаришували, допомагали одна одній чим могли і всіляко підтримували. Правда, не завжди щиро й часто в тому, чим навряд чи можна було б пишатися. Наприклад, розірванням стосунків з Флоріаном і випадковим сексом з Теодором.
– А знаєш, я до тебе зараз приїду, і ти мені все докладно розповіси. Я лусну з цікавості!
– Добре, чекаю.
– Тоді я вже їду. Бувай!
Жоржина відчула, що сьогодні зробила перший крок назустріч собі новій – тій, якою вона завжди мріяла стати. Вільною. Не вистачало лише
Вони з Віолетою дружили давно – з дитинства, мало не з пелюшок. Не могли не товаришувати, тому що жили на одній вулиці, в одному будинку, на одному поверсі, буквально в сусідніх квартирах. Ходили разом до садочка. З першого класу – до тієї самої школи. Сиділи за однією партою. Дівчата продовжували товаришувати й зараз – після того, як батько Жоржини взяв будинок в іпотеку і вона переїхала.
У Жоржини завжди все було кращим і гарнішим: іграшки, одяг, шкільне приладдя, хлопець – і нарешті, батьки багатші. Віолета жахливо заздрила своїй подрузі – вона не мала й десятої частки того, що було у тої. А тепер це взагалі складало соту частину. Тим не менш, і сама Жоржина страждала від заздрощів – адже її подруга завжди була вільна й робила що заманеться.
Жоржина не бажала миритися з тим, що мала постійно перебувати під наглядом батьків. Але й наглядом це було важко назвати. Вони чіплялися до дрібниць, а найважливіше не помічали. Подавали приклад на словах і щонайменше – на ділі. Не тікати із садочку, намагатися добре вчитися в школі, тому що в житті їй ніхто не допоможе – лише багаж знань. Тож обов'язково треба вчитися! Причому на «відмінно», щоб стати людиною. Вони так і казали: «Тобі треба стати людиною», – наголошуючи на останньому слові, наче вона народилася якоюсь куркою.
Дівчина вислуховувала постійні нотації батька й матері про те, що треба триматися за цього багатого юнака. Дуже міцно триматися! Тому що лише він може дати їй шанс на краще майбутнє. Вони народили її, дали ім'я, виховали і вручили квиток у життя. А тепер їй треба просто триматися його, і він виведе її в люди… і їх, звичайно, теж.
Батьки прагнули як краще – щоб їхня донька кохала Флоріана й не думала про проблеми, маючи благополуччя й статки. Але вони забули (або не знали), що люди звичайно відчувають палке бажання чинити навпаки, якщо їм щось забороняють. А якщо перебувати під постійним тиском і роками вислуховувати одноманітні повчання, обов'язково зроблять усе протилежним чином. Головне – тільки отримати певний поштовх потрібної миті. І не важко здогадатися, хто допоміг Жоржині зробити рішучий крок – її найкраща подруга Віола.
– Я так заздрю їй… – прошепотіла Жоржина. – Вона завжди була вільною від усіх і робила все, що забажає. Але тепер і я такою стану!
Пролунав дзвінок у двері. Це приїхала Віолета – про вовка промовка, а вовк і в хату…
Віолеті здалася дуже вдалою ідея вирушити до подруги. Вона прокричала Жоржині в слухавку: «Їду! Бувай!» – кинула мобільний телефон до величезної лакованої сумки і вийшла на вулицю ловити таксі. Було пізно, і автобуси вже не ходили.
Дійсно, ця дівчина завжди мала свободу вибору й займалася усім, чим заманеться. Але саме через такі вольності вона вела досить безладне життя і часом зустрічалася з його не найприємнішими сторонами.
Вона могла висадити три пачки цигарок на день, якщо мала достатньо грошей. Пиячити скільки влізе у свята або просто так, без особливого приводу. Мати секс з ким завгодно, якщо їй цього хотілося й знаходився відповідний кандидат. Але Віолета була нещасливою. Вона сама себе такою зробила, а тепер палко бажала, щоб її найкраща подруга Жоржина розділила з нею це горе, пізнавши його сповна.
Часто за її улесливою посмішкою й ласкавими словами приховувалися неабиякі підлість і фальш…
Її життя нікого не цікавило, нікому було утримати її від постійних нетверезих загулів. Батькам завжди було на неї начхати. Пересічне подружжя середнього віку, чоловік і дружина, які за все спільне життя нічого не надбали. Найбільшим їхнім досягненням виявився ремонт у ванній і туалеті, а також придбання телевізора в кредит.
Втім, існував колись один хлопець, якому вдавалося приборкати її буйний норов і зупинити саморуйнування. Звісно, якщо він сам був не напідпитку і міг логічно міркувати й приймати правильні рішення, ґрунтуючись на адекватній оцінці ситуації. Чоловік, якого вона могла послухатися і якого кохала, але…
Віолета не мала постійного кавалера вже більше року. Через низку випадкових зв'язків вона ніяк не могла завести довготривалі стосунки.
«Вітя…» – згадала раптом вона, і очі сповнилися сліз.
– Бідний мій, – прошепотіла Віола. – Не пощастило тобі…
– Що? – спитав таксист. – Що ти кажеш?
– Вам почулося, – погордо мовила вона.
Віктору дійсно не пощастило. Він був мертвий. Це сталося звичайного весняного дня, що не віщував нічого поганого…
Вітя та Віола поверталися з екскурсії. Вони виїхали з автостанції одного міста холодного дощового ранку, і дівчина усе ще у подробицях пам'ятала, як засміялася й сказала: «Поцілуй мене», – коли автобус проїхав крізь негоду, і салон залило сонячним світлом. І він поцілував її, а такі ж молоді хлопець та дівчина, що сиділи позаду, захоплено зааплодували.
Це було кращою миттю того дня. Гірша чекала на них за півгодини, коли вона повернулася до свого попутника, і їй на мить здалося, що він мертвий. А все тому, що він так спав, з похиленою на плече головою, моторошно відкритим ротом і пасмами скуйовдженого волосся, що впали на лоб.
Раптом він розплющив очі. Віолета відкинулася на спинку крісла, зробивши довгий тремтячий видих. Він спантеличено подивився на неї.
– Що сталося?
– Нічого. Просто те, як ти спав…
Він витер долонею підборіддя.
– Ой, у мене що, текла слина?
– Ні, – з полегшенням засміялася вона. – Але певний час ти видавався… неживим.
Віктор теж засміявся. Але наступної секунди сміх перетворився на надривний кашель, і веселощі відразу обірвалися, наче обрізані ножем. Водій зупинив автобус, щоб хлопець зміг подихати свіжим повітрям. Його нудило, він боявся, що його виверне прямо в салоні, і він зіпсує всім враження після цікавої екскурсії.
Автобус припаркувався на узбіччі дороги, по обидва боки якої тяглося нескінченне поле. Віктор зійшов на землю, але раптом ноги підломилися, і він зомлів.