Земля (збірник)
Шрифт:
– Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте – ні?
– Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, Господи, нещастя!
– Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?
Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла
– Він буде їм у перших днях з'являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?
– Не знаю! – відповіла Докія. – Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.
– Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі!! – сказала поважно старуха. – А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!
– Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! – почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.
– Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, Господи Боже, ти вже знаєш, що робиш!
Вийшли на поле, й у препишному місячному сяєві указався їм виразно «сусідній» ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.
– Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! – обізвався один із гурту.
– Вони будуть дома випрятувати [143] та межи собою душу поминати. Геть ослабли! – сказала білоголова старуха, відтак додала: – Адіть, скільки очей дістав «сусідній» ліс!
– А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарні та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тімлісі скоїться…
– Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! – промовила старуха.
143
Випрятувати —давати лад.
– А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! – завела й собі одна молодиця. – Не дай, Господи!
– Та люди туди й ніколи-таки не заходили! – об'ясняла Докія.
– Хіба по дрівця опівночі, як бабка… – пошуткував Петро. – В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що томутої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки…
–
– Хто може сказати, що душогубові тепер ліпше? Не дай Боже мати людську душу на своїй совісті…
Замовкли.
Чотири постаті перейшли їм дорогу, звернули до лісної дороги й попрямували в «сусідній» ліс.
– Виділи ви, хто се був? – спитав Петро, моргнувши хитро очима.
– Хто?
– Таже Григорій із жінкою та й зі своєю гадючкою! А четверта, то «кланцата», Аннина мама. Ей, того б я їх обоє побив: кланцату та й он ту чорну! Я вам лише оце кажу: хто мав руку в тім ділі, то мав; але вонапевно, що мала! Адіть, заприязнилася вже з кланцатою, пізналися відьми…
Докія завернула додому, а інші подалися до лісу.
Надворі сяєво місяця, блиск зір, а в лісі язики свічок і жаріюча полумінь смолоскипів.
Червонава луна смолоскипів грається пильно по грубих деревах і чорних гілляках та кидає огнисті рухливі плями по грубо опалім листі на землі. В лісну тишину кидаються голоси. Зразу поодиноко, напрочуд дзвінко й чутно, а відтак гуртами. Вкінці мішаються в один барвний густий гамір і розбігаються живим відгомоном у затишні, неосвічені закутки лісу.
Від пня до пня простягаються стрункі дошки, повкривані білими скатертями й полотном, і угинаються від хлібів, страв і трунків…
Десь поділася постійна лісна тишина. Витиснена ворохобною луною, кинулася в осамочені поля і тут розстелилася.
Ніщо її не спиняло.
Одно пасмо імли, рівне, як простягнений серпанок, прямувало таким же серпанком тим тихим полем, а відтак стануло.
З одного вікна било слабесеньке світло, і воно тут спинилося.
В хаті ні мушка не забринить.
На постелі лежить смертельно хора дівчина, а при ній, опустивши голову в руки, сидить скорбно поважна Докія. Молиться.
«Тут лише Господь Бог один може помогти! – снуються їй думки між мольбою в голові. – Лише Господь один!» Сама по собі вже знає…
XXIII
Десять неділь пізніше земля задубіла. Сонце ослонилося ніжною ослоною, і повільним летом падали сніжини тонкими звіздками без упину додолу.
– Христос вступив в Івоніку!
– Він вступив у нього, зачинив йому уста, а зір відвернув від землі до себе. Виросло довге волосся і борода, а голова похилена набік, мов піддалася зовсім під терневу корону.
– Господи, змилосердися над ним!
Так приповідала білоголова старуха людям, вертаючи селом, відпочиваючи то коло одної, то коло другої хати, та обпершися на грубу палицю і віддихуючи важко. Тяжко було волікти за собою майже столітні ноги… У торбині ж на плечах тяжіли ще милостині від Марійки.