Жменя вічності
Шрифт:
Востаннє махнувши нам рукою, імператор зачинив внутрішній шлюз. Камера почала швидко наповнюватися водою, і вже за п’ять хвилин зовнішній люк поволі розчахнувся.
Я дозволив автопілотові вивести шатл в океанські простори й підняти його до самої поверхні. Як і обіцяв імператор, там не на жарт розгулявся шторм. У небі низько висіли важкі свинцеві хмари, раз по раз спалахували сліпучі розложисті блискавиці. Шатл сильно кидало в різні боки, але ми нічого не відчували: ґравікомпенсатори працювали ідеально, миттєво реаґуючи на найменше відхилення вектора сили тяжіння від вертикалі. Створювалося враження, що ми стоїмо на місці, а от океан заносить
Я трохи зменшив реакцію компенсаторів, і нас стало похитувати.
— Навіщо ви це зробили? — запитала Рашель.
— Щоб відчути реальність, — пояснив я. — При ручному керуванні це необхідно. Але не хвилюйся: надто різких ривків і значних перевантажень комп’ютер не допустить.
Я висунув з-під панелі штурвал і активував ручне керування. За таких погодних умов не можна було цілком покладатися на ґравітаційний двигун, тому я запустив термоядерні турбіни на мінімальну потужність. Тепер шатл втратив свою невидимість, але під щільним шаром грозових хмар жоден детектор не відрізнить плазмовий спалах від електричних розрядів.
— Поїхали! — сказав я й потягнув на себе штурвал.
Здається, саме це слово вимовила людина, що півтори тисячі років тому перша залишила межі Землі. Хоча, може, і ні — та яка, зрештою, різниця! Я був першим за останнє сторіччя представником Магаварші, що виходив у космос, і жодні слова на світі не могли повною мірою передати мої почуття…
Ми мчали крізь темну гущавину хмар прямо на схід, точно в напрямку обертання планети, з кожною секундою нарощуючи швидкість. Подолання звукового бар’єра серед турбулентних потоків було вельми ефектне і не зовсім безпечне, але я мав у своєму розпорядженні чудову машину, розраховану на значно критичніші навантаження. Я дедалі дужче розганяв шатл під прикриттям хмар, і на той час, коли довелося вимкнути реактивні турбіни, наша швидкість майже досягла першої космічної.
Тепер шатл мчав нічною стороною планети, використовуючи лише ґравітаційну тягу. Я звірився зі схемою розташування чужинських станцій і трохи відкориґував курс. Бортовий комп’ютер, швидко прорахувавши нову траєкторію, видав на дисплей повідомлення, що вона пролягає небезпечно близько до однієї зі станцій, і є ризик візуального контакту.
Я проіґнорував його застереження, оскільки добре пам’ятав нашу розмову з імператором незадовго до відльоту. Якщо події розгортатимуться за планом, цій станції буде не до нас. А якщо ні, я ще матиму час змінити курс і прослизнути між двома станціями.
На щастя, нічого змінювати не довелося, і план спрацював ідеально. На висоті двохсот кілометрів наші інфрачервоні датчики запеленґували два рухомі об’єкти, чиї траєкторії точно перетиналися з траєкторією станції. Чужі теж їх помітили, проте станція масою понад п’ять меґатонн мала завелику інерцію, щоб ухилитися від зіткнення. Одну ракету чужинцям таки вдалося підбити, зате інша, здійснивши низку хитрих маневрів, успішно проскочила крізь їхні оборонні заслони, і майже прямо за курсом нашого шатла спалахнула яскрава зірка.
— Ось вам! — вигукнула Рашель. — Маєте, виродки!.. Хто розробив систему наведення? Пан Шанкар?
— Мабуть.
— Він справжній ґеній. Підбити такий потужний захист з другої спроби, це… це просто блискуче!
На жаль, ми пролетіли далеченько від охопленої полум’ям станції і не змогли оцінити всієї серйозності завданих їй ушкоджень.
Мені довелося знову запустити реактивні турбіни, інакше шатл, перш ніж вирватися зі сфери тяжіння Магаварші,
Я знову переключився з термоядерної тяги на ґравітаційну і нарешті розслаблено відкинувся на спинку крісла, наказавши комп’ютеру вимкнути верхнє освітлення.
На екранах заднього огляду, обрамлений сліпучою короною, яскраво сяяв Аґні — сонце Магаварші, а спереду розкинулася неосяжна чорнота космосу, густо всіяна самоцвітами зірок. Я згадав, як дитиною простягав руки до нічного неба, марно сподіваючись доторкнутися до мерехтливих вогників, як у юності безсонними ночами сидів біля розчиненого вікна, мріючи про нездійсненне, як уже в зрілості, пілотуючи суборбітальний лайнер, тужливо дивився на зорі, як дивиться в небо птах крізь ґрати свого вольєра. Чи міг я ще вчора бодай уявити, що зможу зламати ці ґрати, що вирвусь на волю й опинюся тут, у космосі, а зорі засяють навколо мене…
Я відчув, як по моїх щоках течуть сльози. Помітила це й Рашель.
— Що з вами, містере… дядечку Стефане? — стурбовано запитала вона. — Чому ви плачете? Вам зле?
Я похитав головою:
— Ні, люба, мені добре. Ти навіть не уявляєш, як мені добре! Зараз я найщасливіша людина у Всесвіті. Тридцять шість років я прожив у неволі й уже втратив надію на порятунок. Я майже змирився з тим, що так і помру в’язнем… А потім прийшла ти і звільнила мене. Ти з’явилася з іншого, прекрасного світу і принесла мені в долонях зорі… Дякую тобі, люба. Дякую за все.
Рашель лагідно всміхнулася і простягла мені руку. Я м’яко стиснув її у своїй руці.
17
Усередині крейсер „Зоря Свободи“ виявився не таким, яким я уявляв його, виходячи лише зі схем специфікації. Підлога коридорів була встелена пружним килимовим покриттям, стіни та стеля тішили око приємним поєднанням кольорів оббивки, а кают-компанія, куди нас привела Рашель, нагадувала, швидше, затишну, гарно вмебльовану вітальню.
Дорогою я знай роззирався довкола, шукаючи сліди ушкоджень, завданих тридцятикратним перевантаженням. Але ні в коридорах, ні в кают-компанії нічого не помітив: чи то весь інтер’єр крейсера був розрахований на такі аварійні ситуації, чи то постаралася Рашель, усуваючи наслідки катастрофи. Мені залишалося тільки поспівчувати дівчинці, уявляючи, як вона, бідолашна, переносила до морозильної камери батькове тіло…
У кают-компанії Рашель звернулася до наших супутників:
— Панове, ви поки лишайтеся тут. Якщо зголодніли, можете перекусити. Харчовий автомат приготує вам сандвічі та напої. А ми з містером Матусевичем підемо в штурманську рубку — там я передам йому командування кораблем.
Шанкар, Аґатіяр та Ортеґа не мали жодних заперечень. На їхнє прохання Ріта, яка єдина з них знала французьку, викликала на великий настінний екран каталоґ бортової відеотеки і стала шукати якийсь пізнавальний фільм про Терру-Ґаллію. Лише Ахмад продовжував тупцювати на місці, запитливо дивлячись на нас.