Жменя вічності
Шрифт:
19
Зрештою вибачатися мені не довелося. Шанкар не тільки визнав мої дії правильними, а й повністю схвалив їх. Він навіть дорікнув мені, що я надто поквапився звільнити його з-під арешту — мовляв, мені слід було ще трохи зачекати і зважити додаткові арґументи за та проти його можливого зрадництва.
— Часом я думаю про те, скільки „кротів“ у наших лавах, — похмуро мовив він, — і мені стає страшно. На щастя, жодному з них ще не вдалося проникнути до командного складу й підірвати орґанізацію зсередини… — Шанкар повернувся до Ріти: —
Коли Ріта, отримавши допуск начальника медсанчастини, вийшла з рубки, щоб виконати Шанкарове доручення, Аґатіяр, нервово кусаючи губи, звернувся до нього:
— Я не думаю, що це гарна ідея, ґуру. Річ не в тому, що я проти допиту містера Рамана, але…
— Але ти проти присутності на ньому твоєї дочки, — зрозумів Шанкар. —Щодо цього не переживай. Моїх скромних знань з фармаколоґії цілком досить, щоб упоратися з цією неприємною справою. А від Ріти вимагається лише наготувати все необхідне. Далі я не потребуватиму її допомоги.
Якийсь час Аґатіяр стояв мовчки, продовжуючи кусати губи.
— Я… боюсь, тобі потрібен помічник. Містер Раман молодий і дужий, а ти…
Шанкар засміявся, хрипко й уривчасто:
— Не бійся, Свамі. Твоя допомога мені також не потрібна. Моїм асистентом буде твій любий Арчі.
— Отже, ви знімаєте з нього всі підозри? — втрутився я.
— Вчора він забив трьох п’ятдесятників. Про інсценування не може бути й мови — їх трупи бачила наша людина з поліції. То були „свіжі“ мерці, забиті лише чверть години тому.
Я зітхнув:
— Гаразд, здаюся. Я дозволю містерові Ортезі виконувати обов’язки бортінженера, втім, за однієї умови: що не буду присутнім під час його пробудження. Він справляє враження людини рішучої і може дати мені здачі. А комп’ютер розцінить це як напад на капітана.
Аґатіяр та Шанкар перезирнулись і обмінялися силуваними усмішками. Шанкар сказав:
— Тоді ми зробимо це в лазареті. Там і пояснимо йому ситуацію.
Нам не довелося тягти на своїх плечах двох дорослих чоловіків. Ми повантажили їх на антиґравітаційну платформу, і Аґатіяр із Шанкаром подалися слідом за нею в лазарет.
Коли ми з Рашеллю залишилися в рубці удвох, я вимкнув верхнє освітлення і, сидячи в напівтемряві, спрямував свій погляд крізь прозору передню стіну на всіяний зорями космос. У правому верхньому кутку виднівся великий жовтий диск — такий вигляд мало наше сонце на відстані трьох з половиною астрономічних одиниць. Десь навколо нього оберталася крихітна порошинка — планета Магаварша, яка донедавна була моїм домом і моєю в’язницею. Як і раніше, я вважав її своєю батьківщиною — адже батьківщину не вибирають, — але більше не думав про неї як про свою домівку. Мій рідний дім був тут, серед зірок…
— Дядьку Стефане, — перервала мої роздуми Рашель, — а хто ж тепер буде другим пілотом?
— Навіть не знаю… Може, спробуєш ти?
Її очі засяяли:
— А можна?
— Чому
— На автопілоті, — зауважила вона. — І взагалі, це було незаконно. А тепер я стану справжнім другим пілотом!
— Гм-м… Щодо законності, то вона досить спірна. Дуже сумніваюся, що я законний капітан.
— Ви — законний, — палко запевнила мене Рашель. — Ви досвідчений пілот, і у вас є капітанське звання.
У відповідь я всміхнувся їй:
— Гаразд, домовилися. Я законний капітан, а ти — законний другий пілот.
Невдовзі до штурманської повернувся Аґатіяр.
— Арчі вже прочухався, йому все пояснили. Він з паном Шанкаром зайнявся… е-е… процедурою.
— А де Ріта? Залишилася з ними?
— Звісно, ні. Вона оглядає корабель. — Професор сів у крісло артилериста і кілька хвилин мовчав, дивлячись на зорі. Проте він не милувався ними, а ніби щось вираховував. — Якщо я правильно зорієнтувався, зараз дром-зона знаходиться десь унизу.
— Саме так, — кивнув я і скомандував комп’ютеру позначити її місце розташування. — На цьому кораблі ми зможемо дістатися туди годин за п’ятнадцять.
— Ви вже прораховували можливі маршрути?
Я самовдоволено посміхнувся:
— У цьому немає потреби, професоре. У своїй віртуальності я часто відправлявся на Землю, бував біля багатьох сусідніх зірок. Через Дельту Октанта, на жаль, жоден мій маршрут не проходив, зате через Південну Полярну Зорю, Сиґму Октанта, я пролітав кілька разів. А звідти до Дельти рукою подати.
— Поляріс, як і Земля, тепер належить ґаббарам, — озвалася Рашель. — З’являтися там небезпечно.
— Знайдемо інший шлях. Немає проблем. Зараз для нас головне — вирішити, як нам забратись із системи Магаварші. Особисто я пропоную не ризикувати, намагаючись скористатися нашою дром-зоною, а летіти до Адіті. На цьому маневрі ми втратимо півтора місяці, зате напевно вціліємо, Чужі не довідаються, що нам вдалося залишити планету.
Аґатіяр заперечливо похитав головою:
— Сумніваюся, щоб пан Шанкар погодився з вами. Для нас найважливіше якнайшвидше потрапити на Терру-Ґаллію, а не приховувати від Чужих свою втечу з Магаварші. До того ж ви перебільшуєте ризик: дром-зона велика, і лише тільки контролюють її, та аж ніяк не блокують. Безумовно, вони помітять нас, але не встигнуть перехопити.
— Пан професор каже правду, — зауважила Рашель. — Так само було в нашій системі, поки ми не переорієнтували всі канали другого роду. Розвідники чужинців спокійно пробиралися в дром-зону і втікали від наших патрулів.
Зрештою я визнав слушність їх арґументів. Ми вивели на навіґаційний екран схему досліджених каналів і почали обговорювати переваги та недоліки різних маршрутів.
Однак це тривало недовго. За чверть години до рубки зайшла Ріта і попросила мене піти з нею. Вирішивши, що це пов’язано з Ахмадом, я залишив на вахті Рашель з Аґатіяром і подався за нею.