Жорстокий ліс
Шрифт:
— Де розжилися на зброю? — щоки в Лебединського порожевішали — чи то від гарячої смачної їжі, чи то від захоплення стратегічними викладками Бутурлака.
— Місцеві резерви.
— Конфіскували в хлопчаків?
— Тайник у лісі знайшли.
— Автомати й кулемет німецькі?
— Так. З досить значним запасом патронів.
Молодший лейтенант задоволено потер руки, і Бутурлак звернув увагу, що вони в нього пухкі, зовсім ще дитячі.
— Нехай спробують лише поткнутись! — вигукнув і насварився маленьким кулаком. — Ми цим бандерам пропишемо! — Нараз посуворішав, сховав руки під стіл,
«А він досвідченіший, ніж я гадав», — подумав Бутурлак, і від цієї думки стало приємно.
— Давай зробимо так, — перейшов на «ти», — роз'єднаємо твоїх хлопців і посилимо автоматниками наші засідки. В місці найімовірнішого удару я розташував пости так, щоб підступи до села прострілювалися з флангів. Твої хлопці тут і згодяться.
— Пішли, — ухилився від прямої відповіді Лебединський, і це зрештою теж сподобалося лейтенантові. Отже, не хотів приймати рішення, поки сам не познайомиться з обстановкою.
Солдати похапали автомати й армійські бушлати — ночі зараз хоч і теплі, але ранком падають тумани, й можна промерзнути до кісток. Небо вже всіялося зірками й над лісом піднявся місяць. Село стало темне — в жодному вікні не світилося — наче принишкло перед небезпекою, затаїлося в напруженому чеканні.
— Місяць — це добре, — схвалив Лебединський, ніби це додаткове освітлення, якщо прямо й не залежало від нього, то принаймні було заплановане.
Бутурлак показав молодшому лейтенантові обрані ним пости для автоматників. У напівзруйнованій клуні зайняв позицію Вербицький. Місце й справді було зручне — проглядалися всі підходи до села від лісу, який починався за півтори сотні метрів. Другий пост був за сотню кроків біля дровника ліворуч від дровника ліс відступав трохи вглиб, і можливість нападу з того боку зменшувалась. Але в крайньому разі двоє автоматників і тут могли затримати наступаючих бандерівців, поки в селі перегрупують свої сили.
— А куди ти поставив кулемет? — поцікавився молодший лейтенант.
— У центрі. Між дровником і клунею. Бандерівці вийдуть з лісу, і там ми їх зустрінемо в лоб.
Лебединський помовчав хвилю.
— А якщо кулемет поставити в дровнику? — запропонував. — Замість двох автоматників. Тоді посилимо лівий фланг, і поле обстрілу кулеметника одразу збільшиться. З флангу коситиме, а ти знаєш, що таке фланговий кулеметний вогонь! Він притисне їх до землі, а двоє автоматників з клуні і третій з городу легко розстріляють бандер.
— Слухай, ти давно в армії? — запитав Бутурлак.
— Два роки.
– І де служив? Весь час у внутрішніх?
— Закінчив війну в Празі. Командир стрілецького взводу. А ти був розвідником? Ярощук інформував нас.
— Мені подобається твоє рішення.
— Про кулемет?
— А про що ж?
— Не рішення, а пропозиція.
— Не треба… Ми з Вербицьким лягаємо за кулемет, ти — в клуні. Двох твоїх хлопців з моїми «яструбками» ставимо на пости праворуч від клуні. Вони ж використовуються як резерв. І взагалі, мобільність і швидкість маневру — наше спасіння.
— Врахуємо й те, що ми їх бачитимемо, а вони нас — ні, — зауважив Лебединський. — Треба підпустити їх якнайближче, на десять-двадцять кроків, навіть менше, щоб зовсім знахабніли, відчувши, що вже в селі, — тоді вогонь впритул, тоді всіх перестріляємо, може, когось візьмемо і живим. Хотілося б Коршуна!
— У мене самого руки на нього давно сверблять!
— Чув. Казали, що ви — давні знайомі.
— Особисто — ні, та хотілося б.
— Це вже така справа… — Лебединський зняв автомата. — Накажи видати моїм хлопцям гранати. Штук по три-чотири знайдеться?
— Буде.
— От і чудово.
Перед тим, як зайняти своє місце за кулеметом, Бутурлак обійшов пости. Звернув і до Андрія з Пилипом, які влаштувалися на невеличкому стіжку сіна, складеному на пустирі, що вклинявся поміж двома городами. За кілька кроків почув сердитий шепіт:
— Стій! Хто йде?
І клацання затвору карабіна.
— Це я, Пилипе, Бутурлак, — обізвався.
— Проходьте, Володимире Гавриловичу.
Лейтенант перебіг до стіжка, притулився до сухого духмяного сіна. Хлопці лежали врівень з його головою — утрамбували сіно, зробили навіть невеличкий сінний бруствер, немов він міг захистити їх від куль. І все ж Бутурлак похвалив:
— Добре придумали. Зручніше стріляти.
— Це Пилип, — не примазався до чужої слави Андрій.
— Усе спокійно?
Звичайна, не дуже приваблива картина: городи, вони завжди городи — картопля, капуста, огірки… А ти сиди тут і лише думай, що виконуєш важливий наказ. Просидиш до ранку — і ось тобі дуля, а не бандерівці…
Хлопець висунув карабін на «бруствер», підважив на руці й пошукав мушкою ціль на лузі за городом. Якась тінь, здається, рухається.
Невже людина?
Пилип одірвався од карабіна, протер очі. Ні — привиділося, звичайний кущ, і тінь від нього нерухома.
Подумав, як буде штудерно, коли бандерівці з'являться з їхнього боку і вони з Андрієм перші помітять їх. Розумів, що насправді це дуже погано, невідомо, як усе тоді обернеться, адже бандери можуть проникнути в село, поки «яструбки» не зустрінуть їх. Та думка про напад саме з цього боку хвилювала й збуджувала, він був увесь час у тому піднесено-напруженому стані, коли не страшні ніякі небезпеки, й людина, не вагаючись, іде під вогонь, не усвідомлюючи до кінця, чим це їй загрожує.
Андрій простягнувся на стіжку горілиць, мовив розсудливо:
— Лейтенант казав, щоб один відпочивав, другий ніс службу. Щось мене сон змагає, зараз близько дванадцятої, розбудиш о першій.
— А я б не міг зараз спати.
— То я й посплю.
Андрій підмостив під голову трохи сіна, позіхнув і потягнувся, заплющив очі, думав, що засне відразу, та сон не йшов. У голові крутилися різні думки й видіння, трохи дратували жаб'ячий хор і сонне буркотіння якогось птаха. Нараз Андрій усвідомив, що навряд чи засне, скосував на Пилипа, що притулився до «бруствера», й запитав: