Жорстокий ліс
Шрифт:
— А скажи мені, Пилипе, чого б ти найбільше хотів?
Той здивовано стенув плечима, наче сама постановка питання видалася йому дивною.
— Знищити бандер! — одповів упевнено.
— Та ні… Яке в тебе заповітне бажання? Бандер ми й так знищимо.
Пилип трохи подумав.
— Батько казали — якась у них нарада буде в області, й обіцялися взяти з собою. То хотів би в цирк сходити.
— Дурний ти. Хіба про це питаю? Ось Віра казала, що артисткою хоче стати. А ти заради чого хотів би жити?
—
— Не хочеш — не кажи.
— А ти сам?.. Знаєш, чого хочеш?
— Я знаю.
— Чого ж?
— Я літатиму! — Андрій дивився широко розкритими очима в зоряне небо: чомусь воно зробилося трохи нижчим, немов зорі наблизилися до землі. — Літатиму! — повторив мало не урочисто. — Я буду льотчиком і підніматимусь у небо, а може, й до зірок. Бо колись же люди полетять до зірок, чому не я?
— Коли це ще буде.
— Скоро, Пилипе, ось ми з тобою навчимось і візьмемося за цю справу…
Пилип крякнув зовсім по-дорослому. Заперечив вагомо:
— В Острожанах і досі електрики нема. Краще вже з цього починати.
— В усіх селах буде електрика.
— Наче це само зробиться…
— Звичайно, руки докласти треба!
— Але ж, якщо всі літатимуть, хто в Острожанах порядок наводитиме?
Андрій вловив у Пилипових словах погано прихований докір і подумав, що той має рацію. Справді, хто порядкуватиме отут, в Острожанах? Нараз вирішив: скоро повернуться чоловіки з армії, а провести електрику чи полагодити трактор не така уже й складна справа — обійдуться й без них. Хотів сказати про це, та Пилип випередив його:
— Я лісничим хочу, — мовив, — і вивчусь на нього.
Андрій підвівся на ліктях, щоб зазирнути другові в обличчя.
Невже вгадав його думки? Адже й він увесь час вагається — ким стати: льотчиком чи лісничим? Ось тільки-но, вдивляючись, у зоряне небо, вирішив остаточно: льотчиком. Але було важко, немов одірвав від себе щось рідне, переполовинив душу. А тепер зробилося легко й радісно: він — льотчик, а Пилип — лісничий, а вони ж з Пилипом одне ціле, як одна людина, і зараз уже він знає, що острожанський ліс буде в надійних руках. А цей ліс і озеро — половина його, Андрія Шамрая, а може, не половина — значно більше, бо він колись зникне з лиця землі, а ліс лишиться, і вічно дивитиметься в синє небо око Щедрого озера…
Андрій хотів усе це сказати Пилипові, та не встиг, бо той сам почав неквапливо:
— Як подумаю, що кудись із нашого лісу йти треба, тоскно стає. Отож і вирішив: у лісі мені жити. Тільки не в такому, як зараз — він тепер жорстокий і пахне порохом та вогнем.
— Точно, — погодився Андрій, — я сьогодні, коли побачив Грицька, тицьнувся носом у листя, а воно гниллю пахне і ще чимось… Думав — чим? А тепер ти підказав: порохом чи іржавим» залізом… І чому це так? Нема ж там ані пороху, ані іржі…
— А для мене зараз усе пахне порохом, — признався Пилип. — Після того, як батько Шелюкового карабіна ніс.
– І зараз пахне… — втягнув ніздрями повітря Андрій.
— Зараз не дивно — зброя завжди порохом пахне.
— А я люблю дивитися, як сиплються з автомата гільзи, — мовив Андрій, і в цих його словах не було жодної логіки.
— А кулі летять у людей!..
— Якщо в фашистів або бандер — що тут поганого?
— Наче в тих автомати мовчать!
— Став ти розсудливий.
— Та ні… Оце лежу й чекаю бандер — най би йшли скоріше.
— Ти чув — Віра артисткою хоче…
— Най буде, вона й зараз — артистка.
— Чого?
— Ходить, як мавка, у віночку з кульбаб.
— Личить їй.
— Щось ти часто її згадуєш.
Андрій знітився: невже Пилип догадується про щось? Відповів вдавано байдуже:
— Дівчина, як усі.
— Звичайно… Ось Нюра Андрусишина — красуня!
— Нюрка красуня? У веснянках уся!
— Ну й що? А очі!..
— У всіх такі очі.
— Нам з льотчиками сперечатися, звісно, важко, — не без єхидства почав Пилип, — але й льотчики іноді сідають на землю. І хочуть їсти…
— Досить, — примирливо мовив Андрій, — бо ти мене все одно не розсердиш, я сам ще не знаю, може, разом на лісничих учитимемося…
— Оце було б добре. І знаєш, Нюра теж у лісотехнічний подаватиме.
— Щось у тебе Нюра з язика не сходить…
— А я й не криюся — ми з нею поберемося, коли вивчимось.
Андрій аж підскочив на стіжку.
– І давно вирішили? Щось раніше не чув…
— Та сьогодні. Сергійко до батька побіг, а ми з нею за селом чергували…
— Оце новина! Ти ж і не казав, що подобається.
— А сьогодні сподобалась, — відповів Пилип ухильно, — ми й вирішили. А ви з Віркою не вирішували?
— Ну, скажеш! — Андрій одвернувся, щоб Пилип не помітив, як запашіли в нього щоки. Не признавався навіть самому собі, що й льотчиком вирішив стати тільки через Віру: що артистці робити в лісі? До найближчого театру скільки кілометрів!.. — Ми з Віркою товариші. І все!
— А ми з Нюрою цілувались, — признався Пилип.
Андрій уявив, що б трапилося, коли б він насмілився поцілувати Віру.
Пробуркотів щось незрозуміле, одвернувся й ліг боком на нагріте сіно. Лежав і думав: гарно все в Пилипа. Гарно й зрозуміло: вони з Нюркою закінчать технікум, потім лісотехнічний інститут, поберуться й хазяйнуватимуть у тутешніх лісах…
Нараз стрепенувся. Як назвав Пилип ліс? Жорстоким? Так, тепер цей ліс жорстокий — скільки людей полягло в ньому за останні роки й скільки поляже ще?!