Жорстокий ліс
Шрифт:
Лебединський заплющив очі від болю: а йому здавалося, що його тіло вже не відчуватиме нічого.
— Отак, пане, — заговорив Коршун уже зовсім іншим тоном. — Хочу тільки попередити, що це — квіточки.
Він знову сів на табуретку, заклавши ногу на ногу. Десь у глибині душі знав, що цей молодший лейтенант навряд чи скаже щось, але справді, часу мав багато, і чому ж не розважитись?
У Коршуна був гарний настрій. Усе йшло так, як йому хотілося, може, за винятком неприємного інциденту в містечку. Добре, що Гриць вчасно побачив Андрія, і вони встигли накивати п'ятами. Чудовий
Бідний Северин! Був таким життєлюбом, людиною вельми чіпкою в цьому світові, і треба ж таке — загинути від випадкової бомби…
Гриць розповідав: на якійсь станції між Львовом і Бродами радянські літаки бомбили гітлерівські ешелони з технікою, а Северин Романович на своїх двох фірах якраз проїжджав містечком.
Грицько кинувся геть до якогось подвір'я, а батько побоявся залишити фіри — від нього з матір'ю не лишилося нічого, бомба вибухнула майже поруч…
Тоді Грицько все ж дістався до Львова. Мав адресу старого приятеля вуйка Кирила, і той прийняв його.
Радянські війська наступали тоді так швидко, що Коршунові не вдалося потрапити в Острожани, де в Севериновій стайні обладнав схованку — не з документами, як казав своїм підлеглим, — плювати він хотів на найважливіші документи. У схованці зберігалися гроші й цінності, грошей, правда, не дуже й багато (де візьмеш валюту під час війни — всього тисячі три в перерахунку на долари), але в залізній скриньці, закопаній під яслами, було досить золота і ювелірних виробів, награбованих загоном Коршуна в спалених навколишніх містечках та селах. Вистачить на все життя і йому, і нащадкам, якщо вони в нього будуть. А ні — пофортунить Грицькові, зрештою, чому ні — хлопець починає розуміти, що до чого, і рука в нього не затремтить, якщо доведеться підняти зброю проти більшовиків…
Тікаючи від більшовиків, Коршун все ж устиг наказати Фросю, щоб узяв двох стрільців і залишився біля Щедрого озера: мусив обходити стороною Острожани і втрутитися лише тоді, коли сільські активісти здумають перебудовувати або зносити садибу Северина Романовича. На щастя, там обладнали школу, директор виявився хазяйновитий, і Коршунів тайник був у безпеці.
Взимку було ризиковано йти до Острожан, Коршун пересидів зиму в львівських знайомих, не втрачав часу, встановлював контакти із залишеними в підпіллі бандерівськими провідниками, домовився про явки й паролі за кордоном — мав намір невеличким загоном пробитися через чехословацькі ліси до Західної Німеччини, а там сам чорт йому кум з його золотом та діамантами.
На початку літа послав до Острожан Грицька — вірніше, не до самих Острожан, — там би його одразу злапали, — до райцентру, де племінник колись учився й квартирував; хлопець мусив знайти Фрося й розвідати, як почувається йому і чи зможе гарантувати безпеку своєму начальству.
Одержавши вісточку від Грицька, Коршун того ж вечора виїхав до містечка, — і треба ж, саме наступного дня Грицько зустрівся на базарі з Андрієм!
Коршун поморщився при згадці про свого другого племінника. Злапати б! Не подивився б, що племінник, повісив на першому-ліпшому дереві, іншим на науку!
Але, зрештою, все обійшлося — і на рівній дорозі трапляються вибої, що ж, просто треба бути ще обережнішим і не соватися у воду, не спитавши броду.
Файно вийшло з тими трьома енкаведистами. З одного маху прибрали трьох, а якщо так і далі піде…
Коршун подумав: як гарно, що в Острожанах є своя людина. Коли б вона не слідкувала за головою сільради й не підслухала його розмову з районом, вони напоролися б на засідку, і страшно навіть подумати, що трапилося б…
Сьогодні вночі треба послати Фрося, щоб дізнався про обстановку на селі — і принесло ж туди отого лейтенанта-розвідника якраз тоді, коли Коршун прибув на Щедре озеро.
Та обійдеться. Як каже Фрось, потихесеньку-помалесеньку, прошу я вас…
Мудрий чоловік, цей Фрось, мудрий і відданий, таких треба завжди тримати при собі, навіть там, на Заході…
Коршун майже забув про енкаведиста, прив'язаного до берези. От що значить замріятися! На це здатні лише справжні інтелектуали, люди високої думки, у яких мислення розвинуте до абсолютних меж і які силою власного розуму можуть абстрагуватися від дійсності, поставити себе, так би мовити, над нею. Як зараз, наприклад. За крок від нього полонений більшовик, від цього енкаведиста смердить болотом, а він, меценас Кирило Романович Жмудь, замислився так, що не відчуває навіть болотяного смороду…
Коршун підвівся й випростався. Зазирнув близько-близько у вічі Лебединському, запитав:
— Надумався? Відповідатимеш?
Молодший лейтенант хотів плюнути йому в обличчя, поворухнув язиком у пересохлому роті, та не було навіть слини для плювка.
Коршун відійшов до вогнища, витягнув розжарений гострий залізний шворінь, щось на зразок довгого й товстуватого шила. Помахав у повітрі, ступив пружний крок до Лебединського і зробив випад, як роблять фехтувальники…
Обличчя молодшого лейтенанта перекосила гримаса болю, але не закричав, не застогнав навіть. Відкинув голову назад, смертельно зблід і заплющив очі.
– І все ж ти проситимешся! — Коршун відчув, що в нього від гніву трусяться руки, тицяв розпеченим шворнем у груди Лебединського, молив бога, щоб той хоч застогнав, хоч скрикнув раз, один раз, більше не треба, щоб він, Коршун, хоч на мить узяв гору над зеленим юнаком.
Нарешті зрозумівши, що той не проситиметься, стомлено відкинув шворень і пішов до куренів.
— Ну, що він? — запитав Фрось.
Кирилові Жмудю соромно було признатися, що потерпів поразку.
— Кінчайте його, — удавано байдуже махнув рукою, — нічого він не знає…
— То ми зараз побавимося, прошу я вас! — зрадів Фрось. — Грицько, — покликав, — зможеш дістатися до того дерева? — вказав на осику, що стирчала посеред гнилого болота.
— Для чого? — недовірливо запитав той.
— Я й кажу, побавимося, якщо дістанешся! Тільки тихесенько, прошу я тебе, щоб самому не загрузнути. Ми тебе мотузком обв'яжемо на всяк випадок і оту колоду звалимо, а ти по колоді — обережненько, до осики.
— Дістанусь, та для чого?