Жорстокий ліс
Шрифт:
— А куди ж іще?
— Після нашої акції енкаведисти можуть озлитися й прочесати ліс.
— Вони вже давно озлилися і, коли б могли, прочесали б. Людей у них тепер лише на заячий скік.
— Набридло хлопцям тут.
— Звичайно, — погодився Коршун. — Та недовго вже. Добудемо документи, переднюємо тут востаннє й завтра ввечері рушимо. Все залежить від того, як обернеться в Острожанах.
— Най пан не сумніваються, там буде перша кляса, прошу я вас.
— Ярема передав, що «яструбки»
— Андрія я беру на себе! — хвалькувато заскочив Гриць.
— Ото штудерний хлоп! — Коршун зиркнув на племінника розчулено. — Дивись тільки, щоб сподні чистими лишилися.
— Ви ще мене не знаєте! Як я цього Андрія на базарі обвів?
— Так, обвів, — погодився Коршун, — але тут стрілятимуть. Я б не хотів, щоб ти підставляв свою голову.
— Най вуєк не хвилюється, — пообіцяв Грицько, бо в глибині душі вже шкодував, що так необачно виліз наперед, — я буду обережний і діятиму лише напевно.
— Якщо «яструбків» нема, ми порішимо решту за кілька хвилин, — вставив Фрось. У його словах Коршун почув радість: ще б пак, справді щаслива ніч — із села, як на замовлення, відкликали двох автоматників, двох найнадійніших захисників Острожан.
А Фрось думав: є бог на світі і зглянувся на молитви вірного раба свого.
— Коли підемо? — запитав Грицько.
— О третій ночі, щоб бути в Острожанах на світанку. Візьміть з собою більше гранат, сотнику. Не маємо часу для серйозної розмови, то хоч гранати у вікна покидаємо.
— Пан, як завжди, має рацію, прошу я вас. Гранати візьмемо й запасні ріжки до «шмайсерів». Бо яка ж це гульня, коли не можеш дати зайвої черги?
— Ваша правда.
— Ярему забиратимемо з собою?
— Звичайно.
— Добре, що на нього й досі ніхто не звернув уваги.
— Я сам приклеював фото на документах убитого совітського сержанта. Не дуже файна робота, та, бачите, зійшло. Крамар — фігура не дуже значна, і до його документів у районі не прискіпувались.
— Розумний він хлоп, — похвалив Ярему Фрось.
– І ми потурбуємося, щоб його ретельність не залишилась без нагороди! — пообіцяв Коршун не дуже впевнено, бо не мав особливого бажання розкидатися грішми з власної кишені, а на щедрість високого начальства не дуже-то й сподівався.
Антон Іванович, як умовились, о сьомій вечора вийшов за околицю до місточка через потічок, який огинав село і впадав у озеро. Бутурлак з Вербицьким уже чекали на нього. Фіра стояла в кущах на узліссі, і кінь брижив шкіру й обмахувався хвостом од набридливих ґедзів. Бутурлак сидів на задку, звісивши з фіри ноги, а Богдан визирав із заростей — нетерпеливився, чекаючи Антона Івановича.
Вербицький гадав, що Демчук з'явиться на місточку, та Антон Іванович пройшов городами, перестрибнув через потічок, обігнув ожинові хащі і вийшов до фіри зовсім з іншого боку. Вербицький здригнувся, почувши, що за спиною тріснула гілка, й схопився за автомат. Побачивши Демчука, полегшено зітхнув, опустив зброю.
Бутурлак зіскочив з фіри.
— Ну що? — тільки й запитав.
— Він, сучий син…
– Є підтвердження?
— Як тільки ви поїхали, Суярко взяв кошика й пішов до лісу. У бік Гадючого яру, як і того разу.
— А Груздьова?
— Весь день просиділа вдома, й, крім сусідки, ніхто до неї не заходив. Ще дві жінки ходили по ягоди, старі вже баби, навряд чи вони.
– І довго Суярко був у лісі?
— З годину. Коли повертався, я його спеціально перестрів і зазирнув у кошик: з десяток грибів про людське око.
Бутурлак замислився.
— Кажете, пішов до лісу одразу після нашого від'їзду? Навряд чи хто чекав його там, либонь, мають схованку — поклав листа десь у дуплі. Цікаво, якої заспіває, побачивши нас? Поїхали.
Суярко мешкав через хату од крамниці в одинокої старої жінки. Фіру кинули біля сільради й пішли, не криючись, серединою вулиці. Гнат мусив бути вдома, бо на крамниці висів замок. Суярко в цей передвечірній час ходив на озеро по рибу або столярував у себе на подвір'ї: робив непогані табуретки й стільці, які користувалися попитом в острожанського жіноцтва.
Помітивши трьох на вулиці, Гнат відклав рубанок. Стояв і дивився не мигаючи, і лише голова його ледь-ледь погойдувалася на довгій шиї.
— Гнате, — гукнув його Вербицький, — йди-но сюди на хвилинку!
Суярко обійшов купу дощок, на ходу застібаючи комір сорочки, нараз пригнувся й метнувсь за ріг хати, схопивши карабіна, що лежав на східцях ґанку.
— Стій! — зірвав із шиї автомата Бутурлак. — Стій, бо стрілятиму!
Гнат навіть не озирнувся. Біг стежиною поміж грядок з капустою, на ходу пересмикуючи затвор карабіна.
Бутурлак прицілився, дав коротку чергу. Певно, хвилювався, бо не влучив. Кинувся слідом за Суярком, оббіг хату й застрочив знову короткими прицільними чергами.
Гнат добігав уже до кущів, що росли на берегах потічка за городами. Не встиг заховатися — впав обличчям у землю. Обминувши Бутурлака, першим підбіг до нього Вербицький. Нахилився, перевернув горілиць, притулився до грудей.
— Готовий… — мовив, підводячись.
Удвох з Бутурлаком вони перенесли тіло до хати. Антон Іванович наказав хазяйці нікуди не виходити й нічого не казати цікавим жінкам, що вже збіглися до садиби. Сам вийшов до них.