...I жодної версiї!
Шрифт:
У цьому старому будинку колись великi чотирикiмнатнi квартири з просторою кухнею та так званими "чорними сходами" пiсля вiйни були вiдгородженi, у кожнiй кiмнатi з'явилися свої дверi у коридор i окремий господар. Це дало можливiсть поселити в однiй квартирi кiлька сiмей.
Як довiдався Коваль, Христофорова спочатку жила в однiй кiмнатi, але згодом, коли з сусiдньої виїхала жителька, зумiла приєднати й другу. Тепер в усiй цiй великiй квартирi жило троє: кравчиня, молодий зубний лiкар i стара жiнка, яка зараз сидiла навпроти полковника i розповiдала йому новини їхнього дому.
Коваль i далi напружував пам'ять, пригадуючи iм'я та по батьковi спiвбесiдницi.
Склероз, склероз! Останнiм часом Дмитро Iванович з усе бiльшою тривогою помiчав у себе ознаки рокiв, що наближалися. Задишка пiд час бiгу на тренуваннях, втома у колись залiзних м'язах не так лякали його, як випадки, коли не мiг пригадати потрiбну цифру, iм'я людини або що-небудь iще. Вiн вважав, що чiпка пам'ять, яка допомагає народженню асоцiацiй, логiчнiй побудовi думки для сищика важливiша, нiж мiцнi бiцепси. Вiн став пити потай вiд Ружени йоднi препарати, що змiцнюють пам'ять, брав грубезну телефонну книгу i, тренуючи пам'ять, запам'ятовував десятки номерiв, як школяр, заучував уривки з художнiх творiв, хоч i не був переконаний, що це допоможе.
Незрозумiле, в якому зв'язку вiн згадав зараз свою Наталку, яка на шкiльних вечорах декламувала вiршi, викликаючи у нього гордiсть. Доля доньки завжди хвилювала його. Звичайно, Наталка не пересидiла ще, але якщо й далi буде так згорда дивитися на хлопцiв, то ризикує залишитися старою дiвкою. I раптом Коваль злякався: "А може, я всього не знаю про її життя, останнiм часом вона якось замкнулася в собi. Батьки про дорослих дiтей, так само, як чоловiки про жiнок, про все довiдуються останнiми".
Згадуючи свої особистi проблеми, Дмитро Iванович, проте, не забував справи, яка привела його до цього будинку. За професiйною звичкою, досвiдченим вухом вiн механiчно, опускаючи зайвi подробицi, виловлював з базiкання старої вiдомостi, якi його цiкавили.
— А крiм замовниць, — питав Коваль, — хто до неї ходить? Молодi люди бувають?
— Рiдко. Як звати — не знаю, чула, Келя називала якогось «паном». Дуже здивувалася — "Пан!" Але й таке прiзвище може бути, хiба не так?
Полковник тепер не шкодував, що засидiвся у балакучої жiнки. Слово «пан» було записане у червонiй книжцi Антона Журавля.
— Цiлком може бути, — погодився Коваль. — А що ви про нього iще знаєте, про того "пана"?
— Та бiльше нiчого, — похитала головою спiвбесiдниця. — Бачила його раз або двiчi.
— Який вiн iз себе? Бiлявий, високий? — Дмитро Iванович подумав, може, це сам Журавель приходив.
— Високий, але не бiлявий. Навпаки — чорнявий. Я його не дуже роздивлялася. У коридорi при нашiй лампочцi навряд що побачиш… Хiба коли дверi на площадку вiдчиниш. Я йому тiльки одного разу вiдчиняла…
Коваль згiдливо кивнув. Ще пiд час минулих вiдвiдин цього будинку вiн звернув увагу, що на просторих площадках горiшнiх поверхiв свiтлiше, нiж внизу. Згори, крiзь великий скляний лiхтар, що замiнював частину даху у цьому нестандартної побудови будинку, падало денне свiтло.
— Одне слово, — закiнчила стара, — звичайний молодий чоловiк.
Жiнка, очевидно, говорила правду, i Коваль задовольнився її вiдповiддю. Так, цей «пан», як i iншi вiдвiдувачi Христофорової, та й сама кравчиня, навряд чи могли стати «ниточкою» до подiй у домi Журавля.
— Ну, а той, колишнiй пожилець, — Коваль кивком показав угору, — той, у якого дружина-акторка потонула у ваннi, — поцiкавився мiж iншим полковник. — Як вiн? До Христофорової
— Та нi! — вигукнула жiнка. — Вiн зник. Хiба ви не знаєте?.. Приблизно через пiвроку зiбрав речi (у бiдолашної Аделi добра було багато), дещо продав, квартиру здав i десь поїхав. Начебто на Пiвнiч. Ох, товаришу полковник! Нечиста була справа. Й досi душа болить, як згадаю. Аделiчку шкода. Яка красуня була! А лагiдна, сердечна!.. Вiн менi вiдразу не сподобався, цей її молодик, хоч мало стикалася, все ж таки рiзнi поверхи. Дуже вже вiн на очах у людей любов показував. Так упадав коло неї, так увивався, як пташка навколо гнiздечка. А ваша мiлiцiя не розiбралася, сама потонула Аделiчка чи вiн утопив.
Коваль зiтхнув. Люди рiдко помиляються у своїх здогадах, хоч пояснити їх, а тим бiльше довести, не можуть. Та й не тiльки сусiди, якi спостерiгали життя цiєї пари, але й вiн тодi не залишав пiдозри щодо чоловiка Аделi. Але обвинувачувати без доказiв — це ще гiрше, нiж прогавити винуватого.
Дмитровi Iвановичу не пощастило цього дня зустрiтися з Христофоровою, але вiн усе ж був задоволений, що вiдвiдав старий будинок.
5
Жiнка увiйшла до кабiнету Коваля навально. Так само поривчасто ще з порога привiталася i, упевненим кроком пiдступивши до столу, твердо поклала на нього повiстку i паспорт.
Полковник, ще не пiднявши голови, з чiтких крокiв визначив, що вiдвiдувачка — особа упевнена в собi, якими, звичайно, бувають люди, переконанi, що успiх у життi їм визначено наперед i фортуна нiколи не змiнить свого доброзичливого ставлення.
Коваль не помилився. Перед ним стояла жiнка рокiв тридцяти п'яти, одягнена в елегантне зимове пальто з вузеньким норковим комiрцем, з такою ж темною хутровою шапочкою, з-пiд якої вибивалися свiтлi, пiдфарбованi у фiолет, кучерики. На трохи вилицюватому, доглянутому обличчi вiдвiдувачки з неправильними, проте приємними рисами було написане не хвилювання, яке звичайно прочитувалося в очах людей, несподiвано викликаних повiсткою до мiлiцiї, а переконанiсть, що її потривожили даремно i несправедливо. У зеленкуватих очах жiнки ховалося обурення: мовляв, що трапилося, навiщо я вам потрiбна?!
Дмитро Iванович поважав енергiйних, самостiйних жiнок, коли їхня самовпевненiсть народжувалася з усвiдомлення своєї корисностi i необхiдностi суспiльству, коли жiнка стояла на ногах завдяки самiй собi: своїй працi або благороднiй мiсiї материнства.
"Щоправда, зайва самовпевненiсть iнодi ускладнює взаємини з iншими людьми, — подумалось Ковалю. — Де вже бiльше самостiйностi, як у його Ружени, що хоч i любить, але тримається як кiплiнгiвська кiшка, що ходила сама собою. Це його дратує i створює розлад у їхнiй сiм'ї. Особливо коли Ружена раптом гайне в експедицiю, не рахуючись з тим, що пiсля тривалих службових вiдряджень товариство дружини таке потрiбне i йому, i, як вiн сподiвався, i їй. А Наталка? I вона, ще нiчого не зробивши в життi, уже виробила в собi пiдсилену молодiжним максималiзмом тверду переконанiсть у своєму правi на незалежнiсть. Та що поробиш! У Наталки iще все попереду, а що стосується Ружени, то багато йому i не слiд було чекати. Людина досвiдчена, вiн, одружуючись, мав би розумiти, що жiнка, яка звикла бути самостiйною, не зможе стати додатком до чоловiка. У їхньому вiцi, коли кожен протягом життя виробив свої звички i погляди, годi чекати кардинальних змiн… Гей, гей, вiн, здається, стає старим буркотуном!.. Хто знає, чи поважав би вiн так Ружену, якби вона була лише нiжною охоронницею домашнього вогнища?.."