1Q84. Книга друга

Мураками Харуки

Фукаері коротко кивнула.

Тенґо випив холодного ячмінного чаю, вийнятого з холодильника.

— Мати справу з розлюченими шершнями неприємно, але доглянути тебе все-таки зумію.

Якусь хвилину Фукаері пильно дивилася на Тенґо, а потім сказала:

— Ви стали іншим, ніж були досі.

— У чому?

Фукаері на мить скривила дивно губи. Мовляв, важко пояснити.

— Можеш не пояснювати, — сказав Тенґо. Мовляв, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Виходячи

з кімнати, Тенґо наказав дівчині:

— Коли телефонуватиму, то за третім дзвінком покладу слухавку. Потім ще раз подзвоню. Тоді поговоримо. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла Фукаері й повторила, ніби читаючи переклад напису на стародавньому пам'ятнику. — За третім дзвінком покладете слухавку. Потім ще раз подзвоните. Тоді поговоримо.

— Не забудь, бо це дуже важливо, — сказав Тенґо.

Фукаері кивнула двічі.

Коли після двох лекцій Тенґо зайшов в учительську й готувався йти додому, до нього підійшла жінка з приймальні и повідомила, що до нього прийшов чоловік на прізвище Усікава. Сказала вибачливо, як посланець, що приніс небажану новину. Дружньо всміхаючись, Тенґо їй подякував. Адже не годилося докоряти посланцеві.

Усікава сидів у кафетерії поряд з фойє і за чашкою кави з молоком чекав на Тенґо. Як не крути, а кава з молоком йому не підходила. В середовищі молодих бадьорих учнів незвичність його зовнішності ще більше впадала у вічі. Здавалось, ніби коло нього земне тяжіння, густина атмосфери й заломлення світла не такі, як усюди. Здалека він сам справді-таки скидався на прикру новину. У переповненому на перерві кафетерії за столом на шість осіб, за яким сидів Усікава, не було нікого. Як антилопи, що уникають вовків, учні, підкоряючись природному інстинкту, не наближалися до нього.

Купивши кави перед прилавком, Тенґо сів з нею у руці навпроти Усікави, який саме тоді доїдав пиріжок з кремовою начинкою. На столі лежала зіжмакана обгортка від нього, а біля рота висіли його крихти. Пиріжок з кремовою начинкою також йому не підходив.

— Кавана-сан, давно вас не бачив, — привітався Усікава, злегка підвівшись із стільця. — Вибачте, що заявився, як завжди, несподівано.

Не відповідаючи на привітання, Тенґо почав:

— Напевне, ви прийшли по мою відповідь? Відповідь на недавню пропозицію.

— Саме так, — відповів Усікава. — Якщо говорити коротко.

— Усікава-сан, ви можете сьогодні трохи конкретніше й чесніше сказати, що хочете від мене? Взамін за оту фінансову допомогу.

Усікава сторожко оглянувся. Але навколо не помітив нікого підозрілого, а учні галасували в кафетерії так голосно, що боятися підслуховування не мав підстав.

— Ну гаразд. Зроблю вам велику послугу й чесно скажу, — нахилившись над столом, Усікава стишив голос, — що гроші, до того ж не дуже великі, — це лише привід. Насправді мої клієнти можуть надати вам щось важливіше — безпеку. Коротко кажучи, вам ніхто не завдасть шкоди. Гарантую.

— А взамін? — спитав Тенґо.

— А взамін вони хочуть від вас мовчання і забуття. Ви причетні до однієї справи. Брали в ній участь, не знаючи її мети й обставин. Діяли, немов солдат, якому дали наказ. І за це я не збираюся вам дорікати. Тому, якщо ви забудете те, що було, то все скінчиться добре. Буде поставлено крапку. Громадськість не знатиме, що це ви за когось написали «Повітряну личинку». Що ви маєте якийсь стосунок до цієї книжки. І взагалі не матимете. Ось чого вони хочуть від вас. Зрештою, і вам, гадаю, це вигідно.

— Значить, мені ніхто не завдасть шкоди? — спитав Тенґо. — А іншим людям, причетним до цієї справи?

— Ну, кожен випадок розглядатиметься окремо, — неохоче відповів Усікава. — Нічого конкретного не можу сказати, бо не я це вирішую. Але якихось заходів, гадаю, доведеться вжити.

— У вас довгі й сильні руки.

— Це правда. Як я вже казав, дуже довгі й сильні.Ну то якою буде ваша відповідь?

— Я дійшов висновку, що не можу прийняти від вас грошей.

Усікава мовчки зняв окуляри, старанно протер скельця хустинкою, добутою з кишені, й знову почепив на ніс. Ніби хотів сказати, що, можливо, між побаченим і почутим є якийсь зв'язок.

— Інакше кажучи, пропозицію відхилено?

— Саме так.

Зпід окулярів Усікава позирав на Тенґо, немов на хмару дивної форми.

— А чому? Як на мене, це зовсім непогана оборудка, хіба ні?

— За будь-яких обставин ми всі сиділи в одному човні. Тому зараз я не можу тікати сам-один, — пояснив Тенґо.

— Дивина, та й годі! — щиро здивувався Усікава. — Я не зовсім добре розумію. Вибачте, але ніхто, крім вас самих, про вас не потурбується. Це правда. За дрібні гроші вас просто добряче використали. І через це ви постраждали ні за що ні про що. Тож, природно, дехто обурився — мовляв, не жартуйте з нами, не морочте нам голови. На їхньому місці я також сердився б. І все одно ви прикриваєте своїх спільників. Кажете, що не можете втекти сам-один. Не второпаю, до чого тут човен. У чому причина?

— Зокрема, в жінці, яку звати Кьоко Ясуда.

Усікава неохоче сьорбнув охололої кави з молоком. А потім спитав:

— Кьоко Ясуда?

— Ви щось знаєте про неї? — спитав Тенґо.

Ніби не розуміючи суті розмови, якийсь час Усікава тримав рот напіврозтуленим.

— Та ні, чесно кажучи, ми нічого не знаємо про таку жінку. Клянусь, справді не знаємо. Власне, хто вона?

Тенґо мовчки хвилину дивився в очі Усікави. Однак на його обличчі нічого не міг прочитати.