1Q84. Книга друга
Шрифт:
З валізкою в руці Аомаме пішла шукати телефон-автомат у станційному приміщенні. Біля всіх телефонів-автоматів стояли довжелезні черги людей, які, запізнюючись через зупинку поїздів, хотіли подзвонити додому. Аомаме ледь-ледь насупилася. «Здається, карликиу такий простий спосіб не дають мені втекти, — подумала вона. — За словами їхнього лідера, вони не можуть завадити мені безпосередньо. Але здатні іншими засобами перешкодити мені».
Аомаме, відмовившись від наміру стояти в черзі до телефону, залишила станцію і, зайшовши у кав'ярню, що
Аомаме вкинула в телефон-автомат усі дрібняки, які мала, й набрала номер, збережений у пам'яті. Після третього дзвінка почула, як незвичний голос, записаний на плівці, сказав: «Поки що мене нема. Залиште, будь ласка, після сигналу своє повідомлення».
Почувши сигнал, Аомаме сказала у слухавку:
— Тамару-сан, якщо ви є, то візьміть слухавку.
— Я тут, — озвався Тамару, взявши слухавку.
— От і добре, — сказала вона.
Здається, Тамару відчув в її голосі іншу, ніж завжди, напружену інтонацію.
— Усе гаразд? — спитав він.
— Поки що.
— Робота вдалася?
— Спить міцним сном. Надзвичайно міцним, — відповіла вона.
— Зрозуміло, — сказав Тамару. Видно, полегшено зітхнув. Це відчувалося в його голосі. Рідкісна річ для Тамару, несхильного виказувати свої почуття. — Так і передам кому треба. Напевне, заспокоїться.
— Однак усе це далося непросто.
— Розумію. Але робота скінчилася.
— Начебто, — сказала вона. — Цей телефон безпечний?
— Користуюся особливою лінією. Можете не турбуватися.
— З автоматичної камери схову забрала свої дорожні речі. Що далі?
— Час маєте?
— Півтори години, — відповіла Аомаме й коротко пояснила свою ситуацію. Мовляв, через півтори години обидва охоронці перевірять сусідню кімнату й виявлять, що їхній лідер спустив дух.
— Півтори години досить, — сказав Тамару.
— Цікаво, чи тоді вони відразу повідомлять поліцію?
— Невідомо. Вчора у штаб-квартирі секти поліція якраз почала розслідування. Поки що веде допит, але до справжнього обшуку ще не дійшло. Та якщо засновник секти мертвий, можуть виникнути певні складнощі.
— Тобто вони замовчать смерть свого лідера й самі сховають у воду кінці цієї справи?
— Ці типи на таке здатні. Що сталося, буде ясно із завтрашніх газет. Чи повідомили вони поліцію про смерть засновника секти, чи ні. Я не люблю азартних ігор, та якби довелося на щось ставити, то я поставив би на те, що не повідомили.
— А чи не подумають вони, що смерть настала природним чином?
— З першого погляду не буде ясно. Якщо не провести докладної судово-медичної експертизи, то не вдасться визначити, була це природна смерть чи вбивство. Та, в усякому разі, вони насамперед зацікавляться вами. Адже ви — остання людина, яка розмовляла з живим лідером. А якщо дізнаються, що ви виїхали зі своєї квартири й кудись зникли, то, природно, дійдуть висновку, що смерть не була природною.
— І почнуть мене розшукувати. З усіх сил.
— Безперечно, — погодився Тамару.
— А чи зможу я заховатися як слід?
— Такий докладний план уже готовий. Якщо будете діяти обережно, чітко згідно з ним, то ніхто вас не помітить. Найгірше — це страх.
— Постараюсь, — відповіла Аомаме.
— Нітрохи не розслаблюйтеся. Дійте швидко, зробіть час своїм союзником. Ви ж обережна, наполеглива людина. Робіть, як завжди.
— На малій території Акасаки була сильна злива і зупинилися поїзди метро, — сказала Аомаме.
— Знаю, — відповів Тамару. — Але не турбуйтесь. За нашим планом, вам не доведеться ним користуватись. Підхопите таксі й приїдете до безпечної квартири в місті.
— У місті? А хіба не йшлося про те, що я поїду кудись ьдалеко?
— Звичайно, поїдете далеко, — ніби переконуючи, поволі сказав Тамару. — Але перед тим треба підготуватися. Змінити прізвище й обличчя. Крім того, сьогоднішня робота була важкою. Напевне, ви перебуваєте у збудженому стані. А в такому разі квапливість недоречна. Якийсь час побудете в безпечній оселі. Все буде гаразд, ми вас підтримаємо.
— Де ця оселя?
— У Коендзі, — відповів Тамару.
«Коендзі», — повторила Аомаме й кінцем нігтя легенько постукала передній зуб. З таким районом вона не була обізнана.
Тамару назвав їй адресу багатоквартирного будинку. Як завжди, вона нічого не записала, а закарбувала в пам'яті.
— Південний вихід станції Коендзі. Поблизу — 7-ма кільцева дорога. Квартира номер 303. Код вхідних дверей будинку — 2831.
Тамару зробив паузу. Аомаме подумки повторила: «303 і 2831».
— Ключ під килимком перед дверима квартири. У квартирі є все, що потрібне на певний час для життя, а тому виходити надвір не доведеться. Я підтримуватиму з вами зв'язок. Після трьох дзвінків через секунд двадцять телефонуватиму ще раз. Самі звідти не дзвоніть.
— Зрозуміла, — сказала Аомаме.
— Охоронці сильні? — запитав Тамару.
— З першого погляду начебто здібні. Навіть трохи страшнуваті. Але не професіонали. До вас їм далеко.
— Таких, як я, мало.
— Мабуть, це краще.
— Можливо, — погодився Тамару.
З багажем у руках Аомаме попрямувала до станційної стоянки таксі. Там утворилася довга черга. Очевидно, рух поїздів метро ще не відновився. Та, в усякому разі, іншого вибору в неї не було — довелося терпеливо чекати своєї черги.
Очікуючи таксі серед багатьох людей з роздратованим виразом обличчя, вона подумки повторювала адресу безпечної оселі, номер квартири, код вхідних дверей і телефонний номер Тамару. Наче монах-аскет, який, сидячи на камені, що на вершині гори, бубонить важливу мантру. Аомаме здавна не сумнівалася у своїй пам'яті. Таку кількість інформації без жодних труднощів легко запам'ятовувала. Однак зараз ці числа були для неї рятівним поясом. Якби вона забула хоч одну цифру або помилилася, то навряд чи залишилася б живою. Тож мусила забивати їх собі глибоко в голову.