1Q84. Книга друга
Шрифт:
Та раптом у неї сяйнула думка: «Це Тенґо».
Така думка здалася їй неймовірною. Аомаме різко й коротко кілька разів хитнула головою. Напевне, вона помилилася. Що не кажи, щось подібне не може статися так просто. У неї перехопило подих. Організм розладнався. Між волею і дією пропав зв'язок. «Треба ще раз до нього добре придивитися», — подумала вона. Але чомусь не могла сфокусувати зір. Під якимсь впливом начебто ліве й праве око зненацька стали бачити по-різному. Вона машинально насупилася.
Що робити?
Вона встала із садового стільця і безтямно оглянулася навколо. Тоді раптово згадала, що в буфеті вітальні лежить маленький бінокль фірми
Аомаме найдужче вразило, що зовні Тенґо залишився майже таким, яким був у десятирічному віці. Здавалося, десятирічний підліток просто став тридцятирічним. Але тепер у ньому вже не було нічого дитячого. Статура набагато більша, шия товстіша, риси обличчя дорослої людини. Вираз обличчя багатіший. Рука, покладена на коліно, велика, сильна. Зовсім інша, ніж двадцять років тому, коли Аомаме стискала її в аудиторії початкової школи. Проте атмосфера, яку породжувала його постать, не відрізнялася від тієї, що огортала Тенґо в десятирічному віці. Його міцне, здорове тіло наділяло її природним теплом і глибоким відчуттям душевного спокою. Вона хотіла пригорнутися щокою до його грудей. Дуже хотіла.Це її радувало. Він, сидячи на дитячій гірці, поглядав на небо з таким же запалом, як і вона. «Місяців два. Так, ми можемо дивитися на те саме», — думала вона.
Що робити?
Аомаме не знала, що робити. Поклала бінокль на коліна й міцно — так, що аж нігті вгризлися у шкіру, — стиснула обидві руки. Стиснуті кулаки дрібно тремтіли.
Що робити?
Вона чула, як шалено дихає. Здавалося, що зненацька її організм розривається зсередини надвоє. Одна половина намагалася сприймати той факт, що Тенґо перед її очима. А друга відмовлялася його сприймати й відштовхувала від себе бозна-куди. Переконувала себе, що така річ неможлива. Обидві сили, діючи в різні сторони, шалено змагалися в її душі. Пробували потягнути її кожна у свій бік. Здавалося, ніби от-от м'язи порвуться, суглоби розпадуться, а кістки поламаються.
Аомаме хотіла побігти до дитячого парку, піднятися на дитячу гірку і заговорити з Тенґо. Та що вона йому скаже? Все-таки вона видушить із себе якісь слова. «Мене звати Аомаме. Двадцять років тому я потиснула вам руку в аудиторії початкової школи міста Ітікава. Ви пам'ятаєте?»
Можна так сказати?
Мабуть, можна придумати щось трохи краще.
Інша її половина скомандувала: «Сиди тихо на веранді! Ти вже нічого не можеш. Хіба не так? Ти вчора ввечері уклала угоду з лідером. Жертвуючи власним життям, ти рятуєш Тенґо. Продовжиш його життя на цьому світі. Такий зміст угоди. Вона вже укладена. Лідер уже на тому світі, а ти погодилася віддати своє життя. Тож яка користь з того, що ти зараз зустрінешся з Тенґо й розкажеш йому якусь казку? А якщо він тебе не пам'ятає або пригадає як нещасну богомільну дівчину, то що ти збираєшся робити? Якщо так станеться, то в якому душевному настрої ти вмиратимеш?».
Від таких думок її тіло заціпеніло й дрібно, нестримно задрижало. Здавалося, до самих кісток її пройняло щось схоже на крижаний озноб під час страшної застуди. Якийсь час вона, обхопивши себе руками, тремтіла від цієї холоднечі, але не відривала очей від Тенґо, що сидів на дитячій гірці, поглядаючи на небо. Видно, побоювалася, що як відірве їх, то він кудись зникне.
їй кортіло опинитися в його обіймах. Відчути всім тілом пестощі його великих рук і його тепло. «Хочу, щоб він зігрів мене, — думала вона. — Хочу, щоб забрав від мене крижаний холод у тілі. Хочу, щоб проник у мене й сильно розворушив лоно. Ніби розмішуючи какао ложкою. Повільно, до самого дна. Якби він це зробив, то я готова відразу навіть умерти. Справді».
«Та чи справді так було б? — міркувала Аомаме. — Можливо, я тоді відхотіла б померти. А бажала б усе життя бути разом з ним. І тоді рішучий намір померти, може, випарувався б, як роса від ранкового сонця. А можливо, я захотіла б убити його. Спочатку застрелити його з пістолета фірми «Heckler & Koch», а після того пустити й собі кулю в лоб». Вона зовсім не знала, що станеться і що вона вчинить.
Що робити?
Аомаме не могла вирішити, що ж їй робити. Гарячково дихала. Різноманітні думки приходили на зміну одні одним і розминалися. Вона не могла зібрати їх докупи. Не знала, що правильне, а що — ні. Тільки одне розуміла: що хоче опинитися в його дужих руках. А що буде потім, її не цікавило. Нехай це визначить Бог або диявол.
Нарешті Аомаме зважилася. Зайшла у ванну кімнату й витерла рушником залишки сліз на обличчі. Стоячи перед дзеркалом, швиденько поправила волосся. її обличчя справляло на неї неприємне враження. Очі налилися кров'ю. Одяг був жахливий. Зпід пояса спортивного костюма з бляклого джерсі випинався пістолет і тому на спині утворився дивний горб. З'являтись у такому вигляді перед людиною, з якою вона прагла зустрітися двадцять років, не годилося. Будь-що треба було одягтися трохи нормальніше. Але зараз це неможливо зробити. Нема часу, щоб переодягтися. Аомаме взула на босу ногу тенісні туфлі на гумовій підошві й, не замикаючи дверей, чимдуж спустилася запасними сходами з третього поверху вниз. Перетнула вулицю й, зайшовши у парк, попрямувала до дитячої гірки. Однак Тенґо там уже не застала. На дитячій гірці, освітленій штучним світлом ртутного ліхтаря, не було ні душі. Там панувала порожнеча, темніша й холодніша, ніж на зворотній стороні Місяця.
«Ні, це не галюцинація, — задихаючись думала вона. — Безсумнівно, Тенґо щойно тут був». Аомаме піднялася на дитячу гірку й озирнулася навколо. Ніде не було видно нікого. Мабуть, він недалеко відійшов. Кілька хвилин тому ще був тут. Відтоді минуло чотири чи п'ять хвилин. Якщо побігти за ним, то можна наздогнати.
Але Аомаме передумала. Майже силоміць себе затримала. «Е ні, з цього нічого не вийде! Я ж навіть не знаю, в якому напрямі він пішов». Вона не хотіла шукати Тенґо, бігаючи навмання нічними вулицями кварталу Коендзі. «Я не повинна цього робити». Поки, сидячи на веранді, Аомаме вагалася, Тенґо спустився з дитячої гірки й кудись подався. «Якщо добре подумати, то така моя доля. Я так довго вагалася, що Тенґо встиг піти. Я сама в усьому винна».
«Зрештою, це непогано, — переконувала вона себе. — Може, це найкраще. Принаймні я змогла зустріти Тенґо. Побачити його по той бік вулиці й тремтіти від можливості опинитися в його обіймах. Навіть якщо це тривало кілька хвилин, я змогла насолоджуватися шаленою радістю і сподіванням». Заплющивши очі, Аомаме схопилася за поруччя дитячої гірки й прикусила губу.
Сидячи на дитячій гірці так само, як Тенґо, вона вдивлялася в південно-західну частину неба, де поряд видніли два Місяці — великий і малий. Потім вона зиркнула на веранду третього поверху. В квартирі горіло світло. Ще недавно з цієї веранди вона дивилася на Тенґо. Здавалося, на цій веранді ще панувало її вагання.