1Q84. Книга І
Шрифт:
— Що сталося? Уже? — здивувалася подруга.
Тенґо сам добре не зрозумів, що сталося. Та це була правда.
— Вибач, — сказав він. — Я не хотів.
— Та нічого, — ніби підбадьорюючи його, сказала подруга. — Бо бюстгальтер можна відмити під краном. Це ж звична річ.Не те що соєвий соус або червоне вино, які так просто не виводяться.
Вона взяла бюстгальтер і, підійшовши до умивальника, змила мокру пляму на ньому. І повісила сушити на жердину навколо душу.
— Можливо, надто сильно збудився, — сказала вона, лагідно всміхнувшись. І погладила долонею низ його живота. — Тобі подобається
— Та ні, — відповів він. Але не міг пояснити справжньої причини свого недавнього прохання.
— Якщо маєш якісь фантазії, то відкрийся мені. Я тобі допоможу. І я їх люблю. Без них людина не могла б жити. Ти іншої думки? Так ти хочеш, щоб і наступного разу я прийшла в білому бюстгальтері?
Тенґо хитнув головою.
— Ні, вже не треба. Досить одного разу. Дякую.
Тенґо часто думав, що, може, молодий чоловік, який у видінні ссав груди його матері, був його біологічним батьком. Бо людина, яка вважалася його теперішнім батьком — старанний збирач абонентної плати для «NHK», — багато в чому відрізнялася від нього. Тенґо був високого зросту, міцної статури, з широким чолом, тонким носом і зморщеними вухами. Батько виріс кремезний, але низькорослий, з вузьким чолом, плескатим носом і гострими, як у коня, вухами. Можна сказати, що й рисами обличчя вони майже контрастували. Порівняно з Тенґовим, загалом привітним і великодушним, батькове нервове обличчя здавалося справді жалюгідним. Більшість людей, які їх порівнювали, казали, що вони не схожі на батька й сина.
А проте Тенґо відчував більшу відмінність між собою і батьком не в рисах обличчя, а в душевному складі й нахилах. У батька не помічалося жодної інтелектуальної допитливості. Звичайно, він не дістав задовільної освіти. Народився в бідній родині й не мав змоги закласти в собі систематичної інтелектуальної системи. З цього приводу і Тенґо до певної міри співчував йому. Однак цей чоловік майже не мав бажання — на думку Тенґо, більш-менш цілком природного — здобути якихось універсальних знань. Своїм мозком він по-своєму розпоряджався, щоб якось вижити, але зовсім не показував, що робить зусилля піднятися вище, поглибити свої знання і відкрити перед собою ширший, більший світ.
Батько перебував у тісному світі, дотримувався вузьких правил і, здавалось, не приймав боляче його вузькість і затхлість повітря в ньому. Тенґо не бачив, щоб він коли-небудь удома брав у руки книжку. Не читав навіть газет. Казав, що йому вистачає регулярних новин «NHK». Музикою і кінофільмами не цікавився. Не подорожував. Здавалось, лише переймався маршрутом збору абонентної плати для «NHK» на відведеній йому ділянці міста. Зробив собі схему, наніс на ній різнокольоровими олівцями дороговкази й перевіряв їх, коли випадала вільна хвилина. Як біолог, що розділяє хромосоми.
На відміну від батька, Тенґо з малих літ уважали вундеркіндом з математики. В арифметиці він не мав собі рівних. У третьому класі початкової школи вмів розв'язувати задачі з програми середньої школи вищого ступеня. Успішно, без особливих зусиль, вивчав також інші предмети. І коли мав вільний час, запоєм читав книжки. Страшно допитливий, він черпав, немов екскаватор, знання в різних галузях й ефективно їх засвоював. А тому, поглядаючи на батька, ніяк не міг збагнути, що принаймні половина генів цього обмеженого, неосвіченого чоловіка займає і в ньому свою біологічну нішу.
Змалечку Тенґо дійшов висновку, що його справжній батько перебуває десь-інде. Внаслідок якихось причин його виховував чоловік, що називався батьком, але зовсім не був з ним кровно пов'язаний. З ним сталося те саме, що й із бідолашними дітьми в романах Діккенса.
Така можливість була для молодого Тенґо кошмарним сном і водночас великим сподіванням. Він пожирав одну за одною книжки Діккенса. Спочатку прочитав «Олівера Твіста» і відтоді захопився ним до самозабуття. Прочитав майже всі його твори, що знайшов у бібліотеці. Мандруючи в їхньому світі, він мимоволі задумувався і над своєю долею. Його уявлення (або фантазія) в його голові ставало щораз довшим і складнішим. Створене за одним зразком, воно мало незчисленні варіанти. В усякому разі, Тенґо переконував себе, що живе не там, де народився. «Я помилково потрапив у клітку. Мої справжні батьки, напевне, підуть за правильним дороговказом й одного дня відшукають мене, — думав він. — Визволять з цієї тісної ненависної клітки й повернуть на моє первісне місце. Тоді я матиму прекрасну, мирну й вільну неділю».
Батько тішився його високою успішністю у школі. І пишався ним. Вихвалявся перед сусідами. Водночас було помітно, що десь у глибині душі він відчував невдоволення синовим розумом і великими здібностями. Коли Тенґо сідав за стіл виконувати уроки, батько часто — мабуть, навмисне — заважав йому. Наказував допомагати по господарству, з будь-якого, навіть найменшого, приводу настирливо докоряв. Докір завжди був той самий: «Як збирач абонентної плати я працюю як віл, щодня проходжу величезну відстань, іноді наражаюся на людські прокльони. А ти, порівняно зі мною, живеш привільним, благословенним життям. Мені у твої роки ні в чому не давали спуску й із будь-якої причини батько й старший брат нагороджували запотиличниками. Вдосталь не годували, обходились як з худобиною. Тож не смій розслаблятися, киваючи на успішність у школі».
«Цей чоловік, можливо, заздрить мені, — в один момент почав думати Тенґо. — Завидує мені як людині або моєму становищу. Та хіба так буває, щоб батько заздрив своєму синові?» Звичайно, малий Тенґо не міг відповісти собі на таке важке запитання. Але мимоволі відчував щось схоже на людську ницість, що просочувалася з батькових слів і вчинків. Він її фізіологічно не терпів. Та ні, йшлося не тільки про заздрість. Цей чоловік щось ненавидів у синові. Тенґо це раз у раз відчував. Батько ненавидів не самого сина, а щось, що в ньому містилося. Вважав це неприпустимим.
Математика стала для Тенґо ефективним засобом втечі. Завдяки втечі в її світ він зумів вирватися з ненависної клітки, що має назву «реальність». Змалку помітив, що легко переміщався туди, як тільки натискав у голові відповідну кнопку. І коли, прогулюючись, розвідував цю безмежну територію із несуперечливими законами, то почувався абсолютно вільним. Проходив покрученими коридорами велетенської будівлі й відчиняв одні за одними двері з номерами. І щоразу, як перед ним відкривалася нова картина, огидні сліди, залишені в реальному світі, блідли й непомітно зникали. Світ, керований формулами, став для нього законним і цілком безпечним сховищем. Тенґо, як ніхто інший, розумівся на географії цього світу й міг точно вибрати правильну дорогу в ньому. Ніхто не встигав його догнати. Поки він перебував у ньому, то нехтував і забував реальний світ, який нав'язував йому свої правила й обов'язки.