220 днів на зорельоті
Шрифт:
— Який вигляд має цей звір? — швидко запитав Камов.
— Це була товста волохата змія сріблястого кольору. Я бачив її тільки під час короткого спалаху магнію і не міг як слід роздивитися.
— Тоді не дивно, що ви не вбили звіра, вистрілявши всі патрони, — сказав Камов, — оскільки стріляли в суцільній темряві.
Бейсон густо почервонів, але Камов не помітив цього.
— Хто ще є з вами? — запитав він.
— Нікого. Ми були вдвох.
— Як вас звати?
— Ральф Бейсон, кореспондент «Нью-Йорк таймс».
— Значить,
— Хепгуд провадив спостереження.
— Правда, він був великий вчений. Шкода, що він загинув, — і, раптово осяяний здогадом, Камов подивився в очі американцеві. — Ви сказали, що звір напав на вас сьогодні вночі. Коли ви прилетіли?
— Вчора пізно ввечері. А ви?
— Чого ж ви вийшли із зорельота вночі? В невідому темряву, що таїть небезпеки? Чому ви не зачекали світанку, як зробили це ми? Я знаю, навіщо це ви зробили. Цей годинник і ця лампа свідчать про вашу мету краще за всякі слова. Але дозвольте вам сказати, містер Бейсон, що ви з Хепгудом поводилися як хлопчаки.
Камов був глибоко обурений. Йому було шкода, що Чарльз Хепгуд загинув так безглуздо.
— Ми прилетіли на Марс, — говорив він далі, побачивши, що Бейсон не відповідає, — на двадцять чотири години раніше, ніж ви, але вийшли із зорельота тільки учора вранці. І ніякого годинника не фотографували. Нам не потрібні безглузді рекорди.
— Ми хотіли бути першими, — сказав Бейсон. — Ми боялися, що ви, містер Камов, нас випередите.
— Ви мене знаєте?
— Хто не знає «Місячного Колумба»! Ви і містер Пайчадзе досить знамениті, щоб пізнати вас, особливо на
Марсі.
— Що ж ви думали робити після загибелі Хепгуда? — запитав Камов. — Умієте ви керувати зорельотом?
— Ні, — просто відповів Бейсон. — Я думав покінчити з собою і зробив би це, коли б ви не прибули в останню хвилину.
Камову стало шкода цієї людини.
— Вибачте мені, — сказав він, — якщо я говорив різко. Мені боляче, що Чарльз Хепгуд даремно загинув, і це вивело мене з рівноваги. Вам зовсім нема чого накладати на себе руки. Ви повернетесь на Землю з нами.
Камов підійшов до всюдихода і переказав Пайчадзе розмову з Бейсоном.
— Вони обидва дорого заплатили за свою легковажність, — сказав він. — Цей кореспондент ще молодий, але вже посивів. Мабуть, за одну цю ніч.
Поки Камов говорив з Пайчадзе, Бейсон напружено обдумував своє становище. Лаври першості вислизнули: росіяни випередили їх. Поразка була цілковита. Мало того, що вони не перші прибули на Марс, — він, Бейсон, змушений повернутися на Землю, врятований російськими зореплавцями, як цуценя, витягнуте за шкірку з калюжі. Попереду нічого, крім глузувань з безталанного зореплавця. Бейсон краще від інших знав, яка нещадна американська преса.
«От якби було навпаки, — думав він. — Якби на Землю повернувся американський зореліт, а російський загинув. Я став би мільйонером».
Він здригнувся від того, що йому несподівано спало на думку… Камов тут… Він уміє керувати зорельотом. Захопити його… Примусити летіти на Землю! Російський корабель без Камова і Пайчадзе загине. Хто повірить, що було не так, як розповість він, Бейсон, який врятував російського вченого. А якщо в Радянському Союзі й повірять Камову, то все одно в Америці прославлятимуть його— Бейсона. Багатство тоді твердо забезпечене!
Ослаблий від тривалого пияцтва і жахливих подій минулої ночі, мозок Бейсона ледве працював. Він ясно не усвідомлював того, що задумав. Для нього було очевидним одне: прийняти пропозицію Камова — це значить зганьбити себе і втратити все. Треба спробувати.
Камов знову підійшов до нього.
— Ми повинні вирушити назад, — сказав він. — До нашого зорельота майже сто п'ятдесят кілометрів. Візьміть із собою свої особисті речі. Їх, мабуть, не дуже багато?
— Зовсім не багато, — відповів Бейсон. — Я швидко зберуся. Ходімо зі мною в наш зореліт і огляньте його. Шкода залишати його тут, але доведеться, оскільки його командир загинув. А на вашому кораблі вистачить місця для мене?
— Вистачить, — засміявся Камов. — Наш зореліт може вмістити ще десять чоловік.
— Стривайте, я скину вам сходи, — сказав Бейсон, коли вони підійшли до корабля.
Замість відповіді, Камов, схопившись руками за нижній край рами, підтягнувся і легко стрибнув всередину. Американець виліз так само і зачинив двері. У вузькій камері було незручно стояти вдвох, тим більше, що внутрішні двері відчинялися теж на завісах.
Камова здивувала тіснота приміщення. Вільного місця було дуже мало. Очевидно, зореліт мав тільки одну каюту, в якій жив його екіпаж і містилися прилади та все устаткування.
Знявши з себе кисневу маску, він одразу ж відчув, що повітря давно не відновлювалося: було жарко і душно. Давній, застояний запах спиртного перегару вразив його. Він хотів запитати Бейсона, але, поглянувши на обличчя американця, який теж зняв маску, зрозумів усе і без запитання. Опухле обличчя, червоні повіки очей, мутний погляд краще, ніж слова, говорили про тривале пияцтво.
Камову стало гидко. Він одвернувся від Бейсона і, підійшовши до пульта управління, оглянув його.
— Покваптеся! — сказав він. — Ми не можемо довго чекати. Зберіть те, що хочете взяти з собою, але зважте, що спиртні напої у нас заборонені.
Він хотів обернутися, але раптом відчув, як його тіло обвила ремінна петля і щільно притисла руки до боків. Ремінь ще раз обвився круг нього, і тепер Камов був міцно зв'язаний. Не втрачаючи самовладання, він спокійно повернув голову.
— Що це означає, містер Бейсон?
Американець нічого не відповів і, одягнувши маску, швидко вийшов. Двері вихідної камери захлопнулися за ним. Камов напружив м'язи, але міцний ремінь не піддавався його зусиллям.
«Бейсон пішов до Пайчадзе. Що задумала ця людина? Яка мета цього незрозумілого нападу?»