АМтм
Шрифт:
Роз (запихаючи кульки у зад Ґілю): Ті самі трагіки з міста, яких ви так любите.
Ґіль (запихаючи півкисті в зад Леббенч): Аж настільки?
Роблять вигляд, що кінчають одночасно. Звучать фанфари. Реквізитор поливає всіх імітацією сперми. Заходять статисти у військових черевиках, у кожного в руках — помідори без шкірки.
Ґіль (витягаючи кульки): Це актори.
Леббенч (закашлявшись від штучної сперми): Панове, вітання вам у нашій спальні. Зніміть перуки, звільніть руки, ходіть ближче. Гостинність має свої ритуали й церемонії. Тож дозвольте й мені зустріти вас із належною гостинністю, щоб ви не почули себе зневаженими(розставляє ноги, але потроху втрачає свідомість від анестезину).
Роз (витягаючи вібратор): Вітаю, панове майстри мистецтва, вітаю всіх. Ласкаво прошу всіх, панове актори. Як французи на соколиному полюванні, з місця кинемося на здобич. Послухаємо відразу який-небудь монолог. Дайте нам зразки своєї майстерності для проби. Action — і якомога палкіший.
Статисти починають жбурляти помідорами в Роза та Ґіля, потім валять їх з ніг і безжально копають важкими черевиками. Леббенч лежить уже непритомна, можливо, тому її ігнорують.
— Влад! Як там томограми? Дедалі слабші? Супер. Коли цілком погаснуть, даш загальний план побоїща. Панове, обережно, не пошкодьте All-seeing Eyes і шоломи. Цільтеся по нирках і печінці. Герої повинні померти від розриву внутрішніх органів, а не від втрати крові. Для крові в нас є помідори. Активніше, активніше! Ну що там, Влад? Ще трохи? Працюйте, поросята, працюйте. Черевиків можете не шкодувати. Що, не здихають суки? Зачекайте. Всім зупинитися! Давайте познімаємо з них сканери і камери, а потім доб'ємо. Влад, на томограмах просто зробимо затемнення та й по всьому. Дівчата, сонечка, та не панькайтеся ви з ними. Не можете зняти камери — відрізайте на хрін разом із членами. Час не жде. І не блювати тут! Шоломи, шоломи, обережно. Голови ж відрубувати не будемо. І з Леббенч повитягуйте апаратуру — вона нам більше не знадобиться. Апаратура не знадобиться, що ж іще. Зрештою, Леббенч теж. Все? Познімали. Забирайтеся з кадру к бісовій матері. Помийте там усе. І самі помийтеся, помічниці обстругані. Так, масовка, поїхали далі. Тепер можете бити по головах. Швиденько, швиденько. Живучі зарази. Ну що, є? Перевірте пульс. В порядку? Ок. Тепер зібралися в коло й робимо пісс на трупи. Що таке? Та ви задовбали, бля! Дівчата, роздати цим придуркам по пачці сечогінного й по літрі води. Перекур п'ятнадцять хвилин. І щоб після перерви сцяли всі синхронно. За синхронність премія буде. Пішли всі нафік, з-перед очей моїх! Влад, давай подумаємо, що робити далі. Томограми піссу дамо на мультиекран і сколажуємо, ок? Зробимо такий оптимістичний фінал. Тепер таке: Розенкранц і Ґільденстернмертві? Мертві. А от чувіха… Прийде до тями, крику наробить. Не різати ж її. А знаєш що, давай утопимо її у ванні. Ну типу, посковзнулася, впала, вдарилася головою, зійшла з розуму і потонула. Здається, навіть у сценарії щось подібне було. А тіло потім можна буде використати для некрофільного сиквелу. Що скажеш? Правда, супер? Ок. Давай і ми перекуримо, поки ці ідіоти воду п'ють. Ага, і не забути папку їй зняти зі спини. Крокодил усе-таки. Ще знадобиться, може. Let's go?
(Виходять.)
Який час стоїть м е р т в а тиша. Потім з ліжка долинає тихий спів:
Там уже й коханий мій Знову за дверима — Плащ, сандалі, ніжний кий, Серце херувима. Плащ-палатка, довгий член І маріхуана. Ми кохались день за днем, З вечора до рана. Так і знайте: він помер Від оргазму тихо. Не траплялось дотепер Ще такого лиха. Саван чистий, ніби сніг… Квіти світять біло… Та ніхто не впав до ніг, Не ввійшов у тіло.Входить Король.
Партія
Партія була не зовсім звичною, не зовсім, так би мовити, хрестоматійною: починалося з локальних осередків, які хоч і не охоплювали всього загалу, та цілком ефективно створювали мобільні точки політичної напруги, що завдяки нехитрим комбінаціям і перестановкам займали все ширші ареали; потім прийшла черга на мобільних, сливе опереткових лідерів, які дешевою демагогією й піарними маніпуляціями переманювали на свій бік найбезпринципніші частини опозиції; пізніше з розстановки сил проявилася сяка-така ідеологія, що, як і кожна дієва ідеологія, була цілком тривіальною; аж поки врешті віртуозна підступність цілої стратегії не призвела до такої ситуації на дошці, коли будь-який хід, кажу вам, будь-який, — загрожував негайною поразкою.
Втім, ішлося навіть не про поразку як таку, а про втрату елегантності, чи що.
Стрьомна — з мого боку принаймні — складалася партія.
В одному куті рясніло нагромадження цілком зайвих фігур («надлишкових деталей», сказала б дотепниця А. Бобик), що плуталися одне одному під ногами, заслоняли краєвид і надокучали непотрібними балачками. Там, нависнувши над пішаковим тілом Ж. Колбасіна, стояв похмурою турою Ф. Боро, тримаючи, однак, під евентуальним ударом ціле перехрестя; зграя роззяв, що обіцяла швидко розповзтися, утримувала тим часом задушливими випарами непритомність нещасної Meowth, але вічно це тривати не могло, і після спаду аншлагового ентузіазму юрби вона, Meowth, обіцяла стати однією з найвпливовіших фігур. Невдаха-поліцай взагалі не робив жодної погоди — його чекало звільнення за безпорадність і невикористання газового балончика. Натомість Леббенч, всесильна Леббенч знаходилася зараз на протилежному полюсі шахівниці, надійно захищена загоном берегинь, у ряди яких за час моєї відсутності встигли вступити сіамки полі-ксени, карла-марла, старша-едда, бгахават-гіта та всі їхні подруги. На моєму боці все ще тримали оборону зондер-команди хрестоносців та звабний привид всюдисуще-невгамовної Евки виникав то тут, то там, вносячи сум'яття в і без того не надто стрункі лицарські ряди. Зрадливі ж добровольці Павел і Петра стояли посеред поля, граючи в орлянку — визначаючи, кому з них першому рушати в бій. Однак монетка, — на те вона й Загір, — все скочувалася в діру каналізаційної решітки, по-зміїному хитро виправдовуючи апостольську нерішучість. П'aвел і П'eтра спорожнили майже весь гаман, але так і не зрушили з місця
Да-а-а… турок-габермас із третім AII-seeing-Оком на чолі, прикритим з делікатності чалмою, виявився-таки серйозним суперником. Що я мав у запасі? Та практично нічого. Я стояв без штанів (кляті студенти — я витратив на них десяток зайвих ходів) на чорно-білих плитах незнайомого міста (вулиця святого, гм… Петр'a чи, гм… Павл'a?), і захистити при потребі мене було нікому. Не брати ж до уваги зграю бездомних псів! Тим більше, що їхня безрідна принцеса скліщилася із напівпородистим бульдогом в ошийнику, і тепер уся ватага чекала на ветеринарного сексопатолога.
Одна із моїх веж, щоправда, ще тримала під обстрілом увесь правий фланг, але і в ній вже відчувалося послаблення запасу міцності — на п'ятому поверсі хтось безперервно гупав молотком, немов збиваючи мені труну завчасу; із вікон здеморалізовані вояки волали про піццу, яку їм просто нікому було принести; не бракувало, ясна річ, і слабкодухих суїцидників — стрілялися, однак, рідко, воліли викидатися з даху, доволі незграбно.
До того ж згідно з двосторонньою угодою я мусив виділити загін найкращих вояків на охорону В. Ряшина — заангажованого журналіста-хронікера, який пхався зі своєю камерою в найнапруженіші точки і плутав гру: на відміну від незворушно-механічних солдатів ворога мої найманці належали до найуразливішої, найневротичнішої частини людства, а тому присутність відеокамери сильно відволікала їх від бою, і добираючи невідповідно-героїчних поз, вони гинули щораз безглуздіше. Тепер я розумію, що основним критерієм військового відбору повинна бути відсутність у призовників демонстративних комплексів… але… тоді… в пору… позбавленої стратегічного досвіду юності… мені ці хлопці видавалися надійними і симпатичними. Власне, гм-м, вони й були симпатичними, і саме тому я приписав їм знічев'я ще й надійність. Можливо… цілком можливо… якби не присутність телеоператора… вони і були б надійними захисниками, але… жоден із них… не… Коротше кажучи, їм здавалося краще загинути в стрімкому артистичному пориві під гусеницями танка, аніж потрапити в кадр живим, але непривабливо-безтямним, скажімо, під колесом «народного екіпажу».
Отак собі я теоретизував, а ситуація на полі змінювалася щомиті.
Останній мій резидент — орк Оркі також провалив підривну операцію і тепер сидів у карпатських кущах приватним переслідувачем, а шеренги суперника, підбадьорувані мажорним голоском Лілі Марлен (клятий імам використовував концертні гучномовці), підступали щораз ближче до моїх облуплених шпитальних стін.
«Де Роз?! Де Ґільденкранц?!» — кричав я в рупор рації, проте у відповідь чулися лише попискування мишей-полівок і шурхіт обгорткового паперу. Я крутив у руках заяложену візитку Проектного інституту соціальних алюзій, і виписане на ній гасло «Не болтай» видавалося найдоречнішою порадою.
За якісь, можливо, чверть години (хоча цілком імовірно, поняття «година» давно втратило свою хронометричну дискретність) з «моїх» сил активною залишилася лише Евка, яка рудим спанієлем крутилася серед ворожих об'єктів, однак, здається, вже нічого не могла, окрім як мітити й без того втрачену останню територію.
Невдовзі впала й п'ятиповерхова вежа — згоріла під вогнем турецького онагра.
Сховавшись за трупом останнього і без/одно/іменного пішака (в останню мить він закрив мене своїм дерев'яним тілом), я оглядав безславне завершення бою.