Шрифт:
Григір Тютюнник
АЗАРТ
На Воронячому ярку завивала машина. То засвітить фари і б’є світлом по мокрих деревах при дорозі, то погасить їх і виє у пітьмі. І то щоразу: як тільки перепаде хоч маленький дощик, так на Воронячому й ревище.
—Порвуть машину,—охрипло каже Олекса Помазан до Сергуні Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить.
—Хай рветься. То залізо,—одказує Чабан. І знову насвистує. Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але нечасто, і, співаючи,
—Це голова газує,—хрипить Олекса Помазан.
—А ти відкіль знаєш?
—Бо на газ давить боязко, як мадамочка. Наші хлопці-шофери, ті так: газонув, рвонув і висмикнувся. Хоч і кузов у ярку зоставсь, аби кабіна вискочила. Мо’, сходимо підмогнем?
— Давай. Дурним сили не шкода.
То й справді був голова колгоспу Юхимович, родом із сусіднього села, освічений (агроном), щупленький і тендітний чоловічок, схожий на дівчину в окуляриках. Він був трохи під чаркою, бо дихнув на мужиків гаряченьким — путівцями поміж тутешніми селами інспекція нечасто вештається, хіба лисиця дорогу перестрибне.
—Гостював у старих, а тут дощ,—провинно усміхався Юхимович з кабіни, і окулярики його теж провинно поблискували.—Підсобіть трохи.
—Ми її й так, без мотора можемо винести! —реготнув Олекса Помазан. Йому сподобалося, що голова під мухою: значить, свій чоловік, негордий.—Берімося, Серього.
Дядьки уперлися обіруч у брудні боки «Волги», напружилися так, що аж у правому оці в обох потемніло (ще в дитинстві і в Сергуні, і в Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба).
– - Р-р-разо-о-ом!—скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.
— Ну й сила ж у вас, хлопці! —порадів Юхимович, висунувшись із кабіни.—Спасибі. Тільки те... ви там дивіться сьогодні, щоб «мир і тишина», як у тій пісні співається.
Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях, помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:
— Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба піймать та бобу дать.
Але Сергуня думав не про те.
— Помогли на свою голову,— озвався він нескоро.—Тепер Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на силос!
— Не має права. Ми — інваліди! — так гаряче і страшно прохрипів Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.
Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри з цигарок. Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (як інваліди) вийшовши на пенсію, сторожували ферми. Олекса — корівник і телятник, Сергуня — все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма конячинами.
— То що сьогодні — граємо чи... оддихнем після вчорашнього? — спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові, щоб не спіткнувся бува об що. Він ще змалку буву Сергуні за підручного, хоч і односилок з ним і не з боягузів. —Тільки цур не так, як учора. Ну його к бісу так грать.
— А ти не дурій,— сказав Чабан. — Ти в грі дурний.
— Х-хи,ти кращий... Зразу за петельки хватаєш...
— Ш-шо-о? Ти ж,ти мене перший ухватив! — вражено зупинився Сергуня.
— Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?
— Х-ну, дає!..—Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи, буцімто він до краю здивований, обурений і майже приголомшений, і далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший узяв учора за петельки.
Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазан сказав:
—То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного — ти в мене, а я в тебе?
—Словом, граємо. Що було, те пройшло,—примирливо мовив Сергуня.
У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день, вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено дивлячись один одному в праве око,—так два півні-суперники обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як почати битву.
Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов обходити ферми — всі, від корівника до гусятника, другий підмітав сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці, чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був,— навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло шкереберть, телефон лишався недоторканим: його підключили до сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці — соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в чавунному череві грубки. Сизий дров’яний димок підіймався під стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало холодні глиняні стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру — вивчить од річки вітер, з-за сосни, північний... А господи, який тільки довгий сей день був!
Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощемта стогоном у голих деревах якось одурити. Грали, можна сказати, мирно. Траплялося інколи, що й посперечаються, не без того, але ж до борюкання таки не доходили.
—Чим то ти вдарив? —спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи голову до побитої карти.
—А ти подивись, подивись! —вигукуєЧабан зухвалим тенорком, за яким чутно смішок, а сам думає: «Додивився, невірна кров!»
—Бачу, король бубновий... А козир що? Що козир, питаю?
Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.
— Та диви, справді бубновий... А мені здалося —червовий... Ну що ж, тоді забрав. Твоя взяла.
Бувало й навпаки —Сергуня ловив Помазана.
—Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві? Сьомаку червову де дів?
—Яку сьомаку? —хрипить Помазан і закашлюється, щоб продумати, як викрутитися.—Я ж тобі її ходив, пам’ятаєш? Ти ж її побив!
—Коли побив?! —закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної брови на Помазана.—Чим побив?!
—Ну, подивись в одбой...
І, притулившись вухом до вуха, вони перемацують кожну карту в «одбої», а червова сьомака лежить у Помазана в кишені.
— Н-ну? Де вона? Кажи?! —високим, як нап’ята струна, голосом кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому підхриплими альтами.
— Де, де! —теж ніби починає сердитися Помазан.— Мо’, під стіл упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то — швирг, швирг...