Біда бабі Палажці Солов*їсі
Шрифт:
Дивиться баба, аж невістка йде з повітки, сіла на порозі, простелила свій хвартух, згребла чисто всю пшеницю, повизбирувала всі зерна, кинула в хвартух, а потім пішла за хату, поскликала свої кури й посипала їм свекрушину пшеницю. Бабині кури голодні крутились коло порога ні в сих ні в тих.
Баба вибігла з хати й крикнула через сінешній поріг на невістку:
– Нащо ти ото визбирала мою пшеницю?
– На те, щоб твої кури швидше виздихали і вищезли з мого двора,- одказала Оришка.
– Бач, яка в тебе іродова душа! А я думаю, чого то мої кури худі, як тхорі, а твої такі ситенькі, як ти, невісточко. Надбала ти тіла на нашому хлібі,
– Я й од батька принесла на собі багато тіла, а оце в вас воно опаде з мене, через вашу гризню та лайку,- кричала Оришка на ввесь двір.
На той крик вибіг з хати син.
– Чого ви, мамо, все заводитесь з Оришкою? Через вашу гризню померла Олена. Ви загризете незабаром і Оришку. Я візьму рушницю та ваші кури й качки постріляю!
– кричав Петро.- Ці ваші кури вже мені осточортіли. Через їх ви загризете мені й другу жінку, як загризли й Олену.
Опришкуватий Петро спахнув, кричав па всю оселю, прискав, як кіт, аж посатанів, аж підскакував і тріпав руками.
– Та не тріпай руками, як той півень крилами, та не підскакуй, як вишкварка на сковороді. Впини лиш свою жінку, щоб вона не кричала на мене, як на собаку, бо я мати і з нею свиней не пасла. Недурне ж попові наймички продражнили тебе вишкваркою, як ти служив в батюшки за наймита, а диякон і тепер дражнить тебе півнем.
Ще як Петро був парубком, то служив за наймита в батюшки. Він все заводивсь та лаявся з наймичками, а наймички і справді продражнили його вишкваркою. Було як полається за щось з будлі-котрою наймичкою, то кричить, верещить, мов навіжений, тріпає руками та аж підскакує, неначе той півень, що розставить крила й тріпає ними, настовбурчиться й кидається на другого півня. Наймички зумисне дражнились з ним та сердили, щоб він шкварчав та підскакував, як вишкварка на сковороді. Соловейчук був добрий тільки до тих, що його хвалили... А як тільки хто-небудь його не хвалив або гудив за щось, він лаявсь, сердився і вважав на того чоловіка, як на свого ворога. Слава про його вдачу пішла по всьому селі. Він тоді насилу знайшов собі молоду. Олена знала про його вдачу й пішла за його через те, що він сподобався їй, бо був гарний з лиця, чорнявий і з блискучими чорними очима, такими, як і в його матері.
Але як вмерла Олена, Петро засилав старостів сливе до усіх дівчат на селі, і скрізь йому давали гарбуза. Він мусив напитувать собі молоду в другому близькому селі, де ніхто не знав про його вдачу, не знав, що він злий, трохи навіть навіжений. Оришка вподобала його й подавала рушники.
Як тільки мати нагадала синові про вишкварку та півня, то неначе сипнула на його приском. Він почав сікаться до матері, як півень, кричав та верещав, неначе його хто різав, аж сусід Юрченко почув і прибіг у двір та насилу розборонив їх і якось вгамував Петра.
– Отак, як бачиш, Юрченку! Шкварчить оця вишкварка сливе щодня, неначе його хтось смажить на сковороді, та ще й розчепірить руки та й кидається до мене биться, неначе злий півень,- жалілась баба сусідові.
– Яка я тобі вишкварка? Ти сама стара газетниця, бо про тебе вже в газетах пишуть. Он вчитель читав нам в газеті про тебе, що ти відьма. Про тебе та про твої вчинки вже й книжка є. Бо ти сама шкварчиш безперестану, як вишкварка, щобожого дня,- ти, печена ідольська поклоннице!
– репетував Петро і кидався на матір, мов роздратований півень.
– Правда, що я вся печена, бо ти мене вже спік, як ва сковороді.
Сусід слухав, слухав та й годі сказав, тільки махнув рукою.
– Якби прийшов якийсь святий з неба, то й той вже, мабуть, не помирив би вас,- сказав сусід і пішов з двора
Другого дня вранці Оришка світом збудила бабину унучку, маленьку дівчинку Марусю, дочку першої Петрової жінки, і звеліла їй одігнать корову й вівці до череди на вигін, куди зганяли з села усю худобу. Поки Маруся вмилась та одяглась, поки вигнала з двора на вигін та догнала до череди, чередник вже погнав череду в поле. Маруся мусила гнать корову й овечки додому. Оришка вгляділа в вікно корову й вівці, догадалась, що Маруся опізнилась, вибігла з хати і почала бить дівчину. Дівчина кричала й плакала. Баба зирнула в вікно, побачила, що невістка лупить дівчину, однією рукою держить, а другою гамселить і по спині, й по голові, і по чому влучить. Вона вхопила коцюбу, вибігла з сіней, кинулась оборонять дівчину і з нестямки вперіщила Оришку ззаду по плечах так здорово, що Оришка пустила дівчину і од болісті аж вхопилась рукою за плече й засичала.
– Навіщо ти, іродова дочко, б'єш сироту? Сама вилежувалась на подушках до білого дня, збудила її пізно, ще й б'єш безвинну сироту. Дивись, он ти подерла на їй юбочку.
Невістці здалось, що то корова штовхнула її ззаду рогами в плечі, обернулась і зопалу пхнула бабу так, що вона, як стояла, так і звалилась з ніг і впала навзнак на двері так, що головою аж двері одчинила, ще й зачепилась виском об одвірок, обдерла собі висок і розтяглась через сінешній поріг аж в сінях.
Баба вхопила унучку за руку, повела в хату і пожалувала її, втерла сльози рукавом, пригорнула до себе й погладила по головці.
– Не плач, бідна моя сиротино! Я не дам тебе на кривду та на поталу нікому. Ось прийде батько в хату, я йому розкажу, що твоя мачуха тебе зобижає, б'є, ще й плакати не дає. Ой горе тим сиротам, і тобі й мені, такій же сиротині, як і ти,- втішала баба унучку.
Баба одчинила свою скриню, знайшла насіння й горішків, дала дівчині. Дівчина перестала плакать, обняла рученятами бабусю й пригорнулась до неї. Вона, мабуть, одна на все село щиро любила свою бабусю, бо тільки бабуся жаліла, пестила й навіть мазала її й часто купувала для неї гостинці в Білій Церкві, медяники й бублики, і справила їй гарну червону юбчину.
Думка про книжку, про котру казав син, не виходила в баби з голови. Вона питала за ту книжку в людей, але люде нічого не знали про таку книжку, хоч і чули за неї. Минуло чимало часу. Вже й сніг випав, і починалась зима.
Палажка якось раз стріла коло своїх воріт сусіду Параску Гришиху й спитала в неї. Параска сказала, що в Трушках є аж десять книжок про неї. Солов'їха була цікава знать, яка то книжка написана про неї, коли вже й син казав, що така книжка давно є в селі. Палажку взяла така нетерплячка, що вона пішла передніше од усього до титаря Петра Жарка, щоб розпитать за ту книжку, бо Петрів син був письменний і купував книжки на ярмарку в Шамраївці в коробейників.
Палажка застала вдома тільки титаря й титарку. Сина вдома не було.
Палажка поздоровкалась. Титар попросив її сісти на покуті за столом, бо думав, що вона прийшла в гості. Але Палажка зараз почала питать, чи то правда, що за неї чи в його, чи в його сина є книжка, де списано її житіє?
Титар осміхнувсь, титарка й собі якось розтягла губи й обернулась до вікна: в сина його вже давно була та книжка.
– Кажуть, що в тій книжці списано все моє житіє; коли б мені хто прочитав ту книжку,- говорила баба Палажка.