Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань
Шрифт:
Фаст-фуд був за два квартали від Леннонового будинку, турки вже працюють, у маленькій кав'яреньці сидить кілька печальних емігрантів, грає турецький етнопоп і взагалі все чудово, навіть ранковий мокрий сніг, який падає на сходи. Ми замовляємо якусь їжу, починаємо все це мляво гризти, випиваємо ще по пиву, і тут Леннон заводиться зі старим турком, котрий сидить за сусіднім столиком. Спочатку він просто починає говорити про курдів, потім у його голосі з'являються нотки звинувачення, він швидко п'яніє і не помічає тієї межі, за яку йому не варто було заступати. Турок довго вдає, що не розуміє німецької, потім, коли мій приятель втрачає рештки обережності й совісті, не витримує та викидає його на вулицю. Я біжу його підіймати.
Знаєш, інколи в житті відбуваються сцени настільки нежиттєві, що навіть не знаєш, як їх сприймати, себто не те, щоби такі речі в житті не могли відбутися, могли, звичайно, просто виглядають вони настільки по-дурному, що і говорити про них не
На третю добу, себто в понеділок зранку, згідно із законами біології, індус почав смердіти. Всю неділю він то приходив до тями, то, випивши чергове пиво, знову впадав у безтурботний сон, пиво спливало разом із вікендом, Джон Леннон сидів на кухні з натовченою пикою, я цілий день намагався вийти назовні та поїхати додому, втім, мені бракувало і сил, і відваги. З індусом треба було щось робити. Сьогодні понеділок, говорить Джон Леннон, може відвеземо його в університет? як же ми його відвеземо? питаюсь я, він же смердить, але ж тут його лишати теж не можна, наполягає Леннон, у мене сусіди, і ми беремо нашого маленького шоколадного приятеля під руки і з огидою тягнемо в підземку, привозимо під стіни університету, кладемо на його улюблену лаву і швидко тікаємо, щоби ніхто нічого не запідозрив.
– Ну що – куди ти тепер? – питаюсь я.
– Не знаю, – відповідає Леннон, – піду щось куплю собі поїсти. Ти поспішаєш? Ходімо зі мною.
І я далі плетусь за ним, ми заходимо в якийсь супермаркет, потім в інший, Джон Леннон насправді нічого не купує, коли я хочу їхати додому, він ображається і просить зайти з ним у наступний магазин, видно, що він просто не хотів лишатися сам, погано йому, мабуть, було, уявляєш, ось пересувається він так життям, сам не знаючи для чого, а тут така нагода пересуватися з кимось іще, я його в принципі розумів, після цього він затягує мене до великого музичного магазину і знаходить там записи Баді Річа, дивися, говорить, «Біг Мак», тут є «Біг Мак», ми мусимо це взяти, в мене, кажу, грошей майже немає, нічого, говорить Джон Леннон, ми його вкрадемо, і він непомітно зриває з диска пластикову обгортку разом із електронним кодом і запихає диск собі до кишені. Ти що, ідіот, кажу я йому, тут всюди камери, нічого, не бійся, сміється він, що значить не бійся, кажу я, це тобі нічого не буде – дадуть ще раз по голові, так тобі це навіть і не зашкодить, а мене просто викинуть з вашої країни і більше ніколи не впустять! Ти конформіст, ображається він, пішов на хуй, відповідаю я йому і швидко йду на вихід. Почекай, кричить він мені в спину, біжить за мною до каси, але тут його диск починає пищати, мабуть там був ще один код, який він не помітив, він зупиняється і починає здивовано роззиратись навколо, мовляв, що за фігня, що це в мене дзвенить, до нього рушає охоронець, але я вже вибігаю назовні і рухаюся до підземки, мудак, просто мудак, якими кретинами наповнює господь старі-добрі європейські міста, з ким доводиться спілкуватися й перетинатися, взагалі, що у нас спільного із цим Джоном Вінстоном Ленноном, крім «Біг Мака», звичайно, ок, «Біг Мак» справді поєднує багато чого в цьому химерному житті, хто з нас, зрештою, може сказати, що жодного разу не облажався, доля хитро й навчено розставляє свої пастки, спробуй не попадись у них, якщо зможеш, штовхаєшся собі, штовхаєшся з дня у день та лишень і можеш, що захоплюватися дивовижним задумом небес, усіма їхніми вивертами і діяннями, усіма їхніми, врешті-решт, творіннями, як-от Джон Вінстон Леннон, непоганий, зрештою, хлопець, якби ще не знаходив на свою задницю стільки неприємностей, ну, але це вже карма, це вже карма…
І я сідаю в підземку і їду додому, після чотириденного спілкування з друзями мені хочеться спати та їсти, особливо хочеться спати, тому я засинаю просто у вагоні і прокидаюся лише на Дунаї, давно проїхавши свою зупинку. Додому вертатися не хочеться, тому я виходжу на вулицю й забрідаю у величезний, розміром у кілька кварталів, торгівельний центр, знаходжу там так само величезний, на двадцять зал, кінотеатр, вишкрібаю рештки грошей і купую квиток на якусь дитячу анімацію. Поблукавши коридорами, знаходжу свою дев'ятнадцяту залу, в якій сидить самітня пенсіонерка, сідаю в перший ряд і відразу ж засинаю.
Інколи мені здається, що я витрачаю більшість власного часу на непотрібне мені спілкування з непотрібними й нецікавими мені людьми. Речі не завжди видаються необхідними, а події та вчинки виправданими, часто думаєш: нащо це все, бачиш, мені не завжди вистачає терпіння, аби звести докупи все, що зі мною відбувається, тоді я просто чекаю, коли все зведеться докупи само собою, зазвичай так і буває, життя насправді дуже проста річ, ти собі просто пливеш цією рікою, не намагаючися когось потопити, пливеш собі, задивляючись у прозорі води, й іноді, коли дивитись уважніше, справді може здатись, що ти бачиш, що там – на тому дні, хоч там насправді нічого немає.
Мене розбудила пенсіонерка, яка разом зі мною дивилася фільм, юначе, говорить, вставайте, фільм закінчився, і прямує до виходу, дякую, кажу я їй услід і думаю, що робити далі, розглядаюся в порожній залі і бачу збоку біля екрана ще один, очевидно запасний, вихід, а оскільки за мною все одно ніхто не стежить, виходжу через нього.
За дверима виявляються сходи, очевидно, це якийсь пожежний вихід, тут зовсім порожньо й не зовсім чисто, я думаю повернутися у залу, але потім вирішую зійти цими сходами, все одно, навіть якщо хтось мене тут і зустріне, скажу, що заблукав, зважуюсь я і йду вниз. Поверхом нижче біля металевих дверей стоїть стілець, на ньому лежить порнографічний глянцевий журнал і великий мобільний телефон у шкіряному футлярі, певно тут сидить охоронець, а оце кудись вийшов, може відлити, зараз повернеться, застане мене тут і надає по голові, як якому-небудь Джону Леннонові, думаю я і, згадавши про Леннона, швидко підходжу до стільця, хапаю телефон, збігаю сходами вниз, знаходжу широкі двері, штовхаю їх й опиняюсь на вулиці.
Через п'ять хвилин, коли я вже сидів на лаві поблизу торгівельного центру, задзвонив телефон.
– Хто ви? – спитали мене.
– А ви?
– Я власник телефону.
– Дуже приємно, – кажу. – А що вам треба?
– Поверніть мені мій телефон!
– Ви знаєте, – кажу, – я боюся, що ви мене здасте поліції. Спробуйте купити собі новий. А цей я викину.
– Куди викинете?
– Ну, не знаю. В смітник, мабуть.
– Мій телефон – в смітник? От гівно! – схоже, власник телефону образився.
Я вимкнув телефон, підійшов до найближчого кошика зі сміттям і кинув слухавку туди. Потім повернувся в торгівельний центр, хвилин п'ятнадцять потовкся біля вітрин і пішов до підземки. Проходжу ще раз повз смітник, слухаю – телефон і далі дзвенить. Так дивно, уявляєш – ранок, сонце з-за хмар вийшло, навколо якісь люди снують, ніхто на цей довбаний телефон і не зважає, розумієш, я спочатку навіть забув, що це я його туди кинув, іду собі вулицею, раптом зі смітника починає дзвонити телефон. Я навіть спочатку подумав – невже ніхто не підійме слухавку, уявляєш?
Відень, 2002
Баланеску-квартет
…тому я вибльовую в рукомийник. Навколо купчаться сонячні плями, і ранок проникає в кожну щілину міжнародного експреса, маршрут Будапешт – Париж, у який я сів годину тому і з якого маю намір виповзти через годину, якщо, звісно, не помру ось отут, в сортирі, не захлинуся блювотою, якщо мене не затягне в цю жахливу металеву воронку унітаза, що помпує повітря і всмоктує в себе все живе в радіусі двох метрів, у цю лискучу нікелеву діру, з якої чути голоси пекла і якої я тепер стрьомаюся настільки, що навіть і виблювати туди не можу, ось завис на рукомийнику, намагаюся щось зробити зі своєю свідомістю, зі своїм підірваним здоров'ям і втраченою координацією в ранковому просторі, потім підіймаю голову, бачу просто перед собою в дзеркалі власне відображення, і мене знову вивертає. Добре, що в мене все гаразд із нервами, я уявляю собі, що зі мною було б, якби я був яким-небудь неврівноваженим уйобком, зі схильністю до істерик і параної, мене би тут просто рознесло на шматки від перенапруги та відчаю, а так все гаразд, і я без нарікань сприймаю жорстокі обставини сучасного побуту, тому що можу ставитися до себе доволі відсторонено, і це допомагає мені пережити непрості хвилини в моєму житті, головне – не дивитися на себе у дзеркало, не помічати цієї нікелевої воронки і не думати про алкоголь, – думаю я і швидко схиляюсь над рукомийником. Ще годину пересидіти тут, нікуди не виходити, ні з ким не розмовляти, ніяких «доброго ранку», «що це за станція» і тому подібних провокативних питань, і так все чудово, пасажири, якщо я їх не розбудив, сплять собі на своїх зарезервованих місцях до Зальцбурга, Мюнхена й аж далі до Парижа, їм і діла немає, що це за бентежний громадянин зачинився півгодини тому в сортирі і вперто не хоче повертатись на власне місце. Все гаразд, друзі, все гаразд, давайте, спіть у своїх відсіках, де заборонено палити, спіть і дивіться мирні сни про безхолестеринову свинину та великодні знижки на спаржу, вже хто-хто, а я вам заважати не буду – ще годину, дотягнути до Лінца, сповзти на холодний, ще до кінця не прогрітий сонцем ранковий перон, знайти оргкомітет, забрати бабки, поселитись у готелі, залізти в черевиках у двомісне стерилізоване ліжко й благополучно померти, принаймні до шостої вечора.