Білий король детективу
Шрифт:
— Мерзотник! — крикнув Джо. — Омолоджений маніяк!
— Подумайте над моєю пропозицією, вона, їй же богу, слушна, — не звертаючи уваги на вигук Джорджа, вів далі професор, і голос його зробився вкрадливим, наче він вистежував здобич. — Послухайте, симпатична Дженні… Ми поїдемо з вами на чарівні Гаваї і будемо там насолоджуватися життям… насолоджуватися… насолоджуватися… Я зроблю вас королевою, і ви забудете й думати, де дістати долари. А щодо того супермена, котрий зараз із вами, то він мені, даруйте, не потрібний. Його доведеться…
— Ви не зробите цього, професоре! — у відчаї закричала
— А він мені й не потрібний, — пролунало насмішкувато із стелі. — Хіба я забираю його у вас? Ви просто кинете його у тім підземеллі, де зараз знаходитесь, а сама, рятуючи своє життя, вийдете до мене. Тільки й того.
— Ні!
— Як захочеш жити — згодишся! — вже брутальніше озвався ван Гофф. — Адже я пропоную не просто життя, а — сите життя, про яке колись казали одним словом: райське. Подумайте, міс Ленгдон, гарно подумайте і зважте всі “за” і всі “проти”. Ви молода і вродлива, вам жити та жити. То навіщо гинути заради якогось там детектива? Чи мало у світі чоловіків? Не повторіть помилки своєї покійної сестри!
— Маніяк! Ви її убили!
— Це вже не має тепер аніякого значення. Мова про вас. — В мікрофоні почувся тріск, потім знову залунав голос професора: — Я закінчую свою спасенну бесіду з вами. Як захочете жити, міс Ленгдон, — згоджуйтесь. Ваше життя у ваших же руках. Або — або. А щоб прискорити ваші роздуми, я вимикаю світло у ваших… апартаментах. А потім перекрию повітря. На всі роздуми і вагання даю вам десять хвилин, міс Ленгдон. Бачите, який я щедрий? Аж цілих десять хвилин вам даю на роздуми. До зустрічі, моя пташечко.
І підземелля наче провалилося в чорну порожнечу.
Стало так темно, що пітьма ніби аж давила на очі.
— Де ти… Джо? — злякано вигукнула Дженні. — Я боюся… озвися…
— Я тут, із тобою.
Вони притислись одне до одного.
— Я так тебе люблю, Дженні!
— Я теж люблю тебе, Джо! І з тобою мені зовсім не страшно.
— Я все життя шукав тебе і так пізно знайшов.
— Я теж шукала тебе все життя, милий мій. Але добре, що ми хоч і пізно, а знайшли одне одного.
Вони пригорнулися ще міцніше і шепотіли одне одному в чорній гнітючій пітьмі найсвітліші слова любові…
XXII
Ван Гофф міряв кабінет дрібними старечими кроками, слухав приглушений шепіт, що линув із чутливих мікрофонів, і кусав тонкі, сухі губи. Він би все віддав, аби хоч одна жінка, хоч раз за життя прошепотіла йому такі слова… Іноді шепіт уривався (вони, очевидно, цілувалися), потім знову чувся… Іноді він не міг розібрати слів, але все одно здогадувався, про що вони шепочуться… І тоді йому хотілося крикнути: замовкніть! Занімійте! Досить!..
Невже вони не бояться кінця? Невже і справді може існувати така любов, перед якою навіть смерть безсила? Як він сказав: “Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”?
Аби не слухати шепотіння тих… щасливців, смертників-щасливців, вимикав мікрофони, та заспокоїтись не міг. І знову вмикав, і знову слухав їхнє шепотіння… З усіх жінок він найдужче любив Дженні Стівенс. Все віддав би, щоб вона хоч раз отак йому прошепотіла в пітьмі. Багато років (ще звідколи вона була студенткою) домагався її любові чи хоча б приязні. Спершу спокушав кар’єрою, яку він їй, маючи зв’язки, влаштує, грошима, славою — все дарма. Жінки, виявляється, можуть бути непідкупними. Це його вразило. Вона була і вродлива, і талановита, що рідко трапляється серед жінок. Природа їй багато відпустила, і вона це розуміла. Коли ж він нарешті збагнув марність своїх домагань, коли втратив терпець і самолюбство його було уражене, то сказав собі: якщо не йому, то хай вона нікому не дістанеться… І Дженні Стівенс тепер нічия. Минув рік, він уже заспокоївся, і ось в його інститутський кабінет зайшла її сестра, така схожа на покійну Дженні Стівенс! Коли він глянув на неї, то в першу мить здалося, що звідти повернулася Дженні Стівенс… І здається, вона, сестра покійної, дещо зайве знає. Як і її коханець, приватний детектив.
Ван Гофф зупинився посеред кабінету, востаннє зважуючи всі “за” і “проти”. З нею він іще поморочиться, а ось із тим суперменом треба кінчати, і якомога швидше. Так буде легше вкоськати Дженні Ленгдон.
— Помиляєшся, детективе. Кінець життя теж трагічний!
Все зваживши, ван Гофф пройшовся востаннє по кабінету і дав команду комп’ютерові пустити в підземелля снодійний газ… І закляк біля пульта, потилицею відчуваючи: позад нього хтось стоїть…
XXIII
Дженні прокидалася важко, довго і боляче.
Мала таке відчуття, ніби її занурили у ванну з якоюсь густою і слизькою рідиною, з якої несила було вибратися на поверхню. Вона борсалась у тій рідині, стомлювалась до краю, відпочивала і знову починала нелегку боротьбу… Несила було розплющити очі, повіки злипалися, і вона намагалася розліпити їх руками… Коли прокинулась і розплющила очі, то побачила себе в незнайомій кімнаті, вікно якої було зашторене.
Нудило. В голові дзвеніло, наче там хто безперервно розбивав склянки. У скронях стугоніла кров.
— Джо?..
Звелася, серце так закалатало, що мусила схопитися руками за груди і трохи перечекати… Та ось серце поступово почало вгамовуватись, затихла нудота.
— Джо???
У відповідь — ані звуку.
їй стало страшно, і вона несамовито закричала. У кімнату хтось нечутно зайшов, спалахнуло легке світло настінного бра.
— Заспокойтесь…
Перед нею стояла незнайома жінка років тридцяти п’яти, симпатична, з привітними, співчутливими очима. Вона стримано усміхнулася.
— Де я? — швидко запитала Дженні. — І хто ви?
— Не хвилюйтеся, ви у друзів, і вам більше ніщо не загрожує, — одказала жінка, голос у неї заспокійливий, м’який. — Я дружина Х’юлетта Кларнеса, друга Джорджа Лі.
— Місіс Кларнес… Де Джордж? І чому я у вас?
— Джордж у лікарні. — Місіс Кларнес присіла на край ліжка, говорила тихо і ласкаво, погладжуючи руку Дженні. — Не треба хвилюватися, добре, коли все добре кінчається. Повернувшись із відрядження, Х’ю дізнався, що його розшукував Джо. Мій чоловік негайно подзвонив йому. Комп’ютер увімкнув плівку з розповіддю Джо про те, що з вами сталося і куди він іде… Х’ю взяв агентів і полетів на віллу ван Гоффа. Прилетів якраз вчасно, професор вже встиг пустити газ у підземелля.